Знаєш, що таке «відпускати своє»?
Справді відпускати, абсолютно і беззаперечно. Не так, як це роблять рибалки – «нехай підросте».
Відпусти людину! Ану спробуй!
Людей відпускати просто, але не тоді, коли віддав людині себе і взяв від людини її кусник.
Ви не робили, але певно, десь таки спостерігали, як два шматки металу притискають щільно одне до одного. За певний час у кілька років, якщо ці метали розняти, можна побачити, що в кожному залишились молекули іншого. В людей так само…
Як можна відпустити людину після спільно пережитого щастя, горя, невдач і радостей? Після сліз, перемог, халеп, після холодів зими і спеки літа, після сотень кілометрів проїжджених доріг і стоень кілометрів пройдених разом доріг, після спільних ночівель і спільних безсонних ночей, спільних сніданків, обідів, вечерь, після бочок разом випитого квасу, після арів стоптаної трави? Як можна відпустити людину після того, як людина бачила тебе будь-якою: гарною, негарною, намальованою і без макіяжу, веселою, задоволеною,в гарному гуморі, грайливою, пустотливою, злою, роздратованою, шаленою від гніву, істеричною, змученою, знудженою, отруєною шашликом, простудженою, засмученою, заплаканою – у всіх станах, в яких ти коли-небудь існувала. І людина тебе приймала такою, як ти є. І раділа з цього. І переплетені чагарники твоєї душі розпустили свої гілки і зробили тунель, щоб впустити людину – і знов сплелись. Ти відкрилась лиш цій людині і віддавала кожну свою емоцію, всі почуття. І відчула те, що не дано було відчути кожному.
Ти тратилась.
То як відпустити? Хіба як рибалки маленьку рибинку. А потім – знову спробувати спіймати.
І коли метали змішали свої молекули і їх розлучили – питання до друзів хіміків – як вирвати ті молекули? Роки ж не викинеш…
І скільки б не пробували долучитись до нового металу, щоб заповнити себе чимось, вибити ті старі молекули, нічого не вийде.
Бо будучи з людиною роками – віддававши і дававши – такою, як ти була, ти вже ніколи не будеш. Ти вже не будеш такою цілісною, як була «до».
І не зможеш.
І не схочеш.
Як дозволити людині – власне, у своїй свідомості, бо ж у реальності від тебе нічого не залежить – мати когось іншого і належати комусь іншому? І байдуже на фізичний аспект цієї власності – доторки, спалахи пристрасті і ніжності. Ти гидишся слідів на людях, але на своїй людині вони меркнуть. Тобі нереально важка думка, що хтось знатиме Його таким, яким Його досі знала лише ти.
Але в свою чергу ти не хочеш, щоб тебе хтось знав такою, як ти була з ним. Ти пам’ятаєш свої слова. І ти їх більше не вимовляєш, і навіть не думаєш.
Неправда, що у серці живе лиш одна людина. У серці багатезно кімнат, як у готелі «Плаза» в Нью-Йорку. І на кімнаті з найсвітлішими дверима в найтемнішому кутку табличка з Твоїм іменем. А всередині на червоних стінах, стелі і підлозі білими і чорними фарбами пишуть слова, які ви одне одному говорили. Всі стіни хаотично списані, але – на щастя чи на жаль – двері то з важкого каменю. Їх не відчинять, стіни не замалюють, слова не забудуться.
Вони житимуть стільки, скільки житиме серце. Скільки житимеш ТИ…
ID:
495495
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.04.2014 13:55:55
© дата внесення змiн: 30.12.2014 15:18:06
автор: Дагней
Вкажіть причину вашої скарги
|
<3
