Ти залишив мені у спадок наше місто.
Знаєш, я кохала його ще задовго до тебе.
Ця старовинність і мудрість вабили та манили завжди.
Ще тоді, коли відбувся мій перший візит до цирку... Зелений коник із надувних шаріків, найсмачніше у світі рафаелло - безмежна любов батька до свої дочки.
А ще незвіданий пейзаж...
Я тут захотіла вчитися і жити, знаходити себе, збагачуватися, а у результаті - натрапила на ніжність, поряд із якою увесь світ стає другорядним.
Зараз дивлюся на сотні облич, тисячі рук, поглядів і обійм... І десь десяток у мене. Та усе це якесь не таке, воно не щире. Я відчуваю себе чужою, не на своєму місці, із викраденою у когось людиною.
Більше не зігрівають вечірні прогулянки, стіни університету стали холодними, а друзі уже не такими близькими.
У кожного є власні турботи і свій №1 у списку найдорожчих.
Я зрозуміла, незмінне у житті - це тільки батьківська любов. Час, як гумка, витирає і біль, і розчарування, і навіть нас колишніх.
Минулих, теперішніх і майбутніх будуть любити завжди тільки ті люди, які нас виховали, виростили і підтримували у найщасливіші і найжахливіші моменти життя.
Атмосфера нашого міста, як і батьківська любов - незмінна.
У мене є усе, чого я бажала та хотіла, тільки от як часто ми не знаємо, чого насправді прагнемо:)
Я насолоджуюся його обіймами, черпаю його неоціненний досвід, стараюся жити його проблеми, радію його успіхам та, поряд із цим усім, не забуваю про свою миттєвість.
Усі ми ми тимчасові, вічне тільки справжнє кохання, яке поза світом.
