Я мовчу. А це зовсім не просто,
бо життя слід прожити гідно.
Я б віддала тобі свій Оскар
за наповнені зради фільми.
Я б летіла десь в вись, у небо,
бо ще досі тебе я грію,
бо ще досі лечу до тебе,
вірю в сповнену казки мрію.
Залишився той біль і пам'ять
у замкненій старій шухляді.
Миті, слова ті ще давлять.
Й твої губи в моїй помаді.
Ти підеш. Вже не рік лишився.
Та життя з нами в жарти грає.
Ти знайшовся, прийшов й ...загубився...
В мене хтось знов тебе забирає.
Я кричу на прокляті хвилини.
Я не сміюсь у даль дороги.
Ти не бачиш себе тут винним.
Нема нас.Нуль життя. Нуль змоги.
Все,що було іще не згоріло.
Дикий запах ще ходить в кімнаті.
Ми не діти. Ми зовсім не діти.
Ми нещастям обоє багаті.
Відчуваю життя. Вдох і видих.
Струмінь кисню з грудей. І втома.
Дотик атомів тих невидимих,
на губах смак і меду, й лимона.
В чиїй я, в чиїй ти є ролі?
Може,привидів тих понурих?
Ми будуємо нові долі
на кістках, на тілах минулих.
Я сміюся. Життя з'явилось.
Спершу біль й ...металічна втома.
Бо нічого мені не лишилось,
Лиш таємних розрад розмова.
В глибині протікає далеко
запах поглядів, в'ялих слів.
Ти загублена в світі лелека,
що у даль відлетів й прилетів.
Грім смішить. Але я не сміюся.
Не тікай. Я змовчу. Так краще.
Наші душі у такт же б'ються.
У серцях в нас огнені пащі.
Тихо віє байдужий вітер.
Тихо вийде із берега море.
" Ми не діти, ми зовсім не діти",-
завжди так тільки ти говориш.
Може,жити зовсім не просто.
Та про тебе щодня я мрію.
Я б дала тобі навіть не Оскар,
а краплинку душі-ейфорію...
