Я вдихаю
тебе собою.
Твої очі
кольору кави.
Ти асоціюєшся
із журбою, -
це тому,
що буваєш ласкавий.
Коли зустрічаю
тебе випадково,
мої почуття
двоякі…
я ніби згадую
дещо знову…
дрібниці якісь
всілякі.
Тоді було
тепле літо,
тепер льодяна
зима.
Тоді було сонце
та маки-квіти,
тепер вже
нічого нема.
Помалу відходиш
в минуле,
хоче ще щемить
в душі.
Я сама тебе
відштовхнула,
не люблю
метушні…
Я до того
тобою марила,
загасає…
бо скоро вечір.
Синє небо
затягує хмарами
і у мене замерзли
плечі.
А ти знаєш
це якось дивно,
ти для мене -
колись життя.
Не по-справжньому
певно
появились
усі чуття.
І я знаю
минуться роки,
я згадаю усе
з теплом.
І можливо
зроблю якісь
кроки,
розігріємо
нашу кров.
Ну, а поки
люблю я ранки
і дивитись
у чашку з кавою.
Твої очі –
мої забаганки,
та проходжу
повз тебе павою………
