Поранки без сказу і вечори у ромі, казково кольорова
вічність або принаймні майбутнє, наша чудова дитина – вмерла.
Це все вмерло, вмерло як актор під час сцени у ліжку:
зненацька. Ми як раз мали увійти на космічний пароплав:
мандрівники авто-стопом до раю, Адам і Єва після ресоціалізації,
ми як раз мали увійти у широко розхилені двері,
знак сповнених мрій.
Інший святий запалюватиме о сутінках світла твоїх очей.
Молодий і здоровий, ще йому, на певно, по силах
плани на майбутнє. Минулої ночі я танцював
на будівельному майдані, у глибоко зруйнованому краєвиді,
під стрілою крану, протягнутою у жесті благословення,
з екскаватором в обіймах, спотикаючись
об сталеві прути і розбиті серця бетонових плит.
Вранці, перед тим як прийшли ситі й свіжі робітники,
я піднявся під череп скелету хмарочоса
і, міцно тримаючись поруччя, скинув униз камінь.
Сонце піднімалося повільно, змагаючи внутрішні опори,
Я знайшов потім той камінь, нічого йому не сталося.
Я розпочав свій ранковий туалет,
хотілося бігти до тебе, мило в очах заступило мені Дорогу,
Холодна вода заступила мені твій гарячий подих.
