Раїса Опанасівна Кириченко (14.10.1943 – 09.02.2005) – знаменита співачка, Народна артистка України (1979), повний кавалер ордену княгині Ольги, лауреат Шевченківської премії, Герой України, Берегиня української пісні, гордість нації.
“Черствий окраєць хліба з часником для мене найсолодшим був сніданком” - любила згадувати Раїса Кириченко про своє дитинство, а ще далися ті жахливі розповіді про голод у рідному селі. У Національній книзі пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні вказано, що 561 житель села Корещини з 824 померли з голоду.
З Черкаським хором об’їздила всю Україну, Білорусію, Середню Азію, частенько жили у холодних готелях і навіть місяцями у плацкартних вагонах (купейні були вже розкішшю). Рятувала тільки безмежна любов до пісні. У складі різних делегацій гастролювала в Європі (Німеччина, Польща, Болгарія), Америці, Канаді. Там зрозуміла дивовижну властивість – навіть не знаючи мови, кожна людина будь-якої національності розуміє її. Множилася слава співачки, унікальний голос Раїси завойовував світ. На концертах Черкаського хору її сольні номери перетворювалися на міні-концерти, їй писали захоплюючі листи, її любили.
Коли Україна стала незалежною, відчула необхідність відтворити духовність, завжди притаманну українському народу, національне мистецтво, рідну мову. Писала: “Нас, українців, у державі більшість, ми титульна нація, тож і повинні державною мовою мати рідну. Щодо цього не мають виникати жодні питання. Так дано Богом. І не наша вина, що її часто забороняли, упосліджували, відкидали на периферію життя”. І зазвучали на весь світ пісні: “Звучи, рідна мово” композитора О. Семенова на слова А. Демиденка, “Маруся Чураївна” В. Міщенка, а також ще одна пісня про Марусю Чурай М. Луківа та О. Морозова. Їй здавалося, що бачить перед собою її, Марусю Чурай, з довгою косою, темними очима, ніжну, як мавка. З ансамблем “Чураївна” створила програму “Пісні Марусі Чурай” для українського телебачення. Ця програма мала неабиякий успіх.
У своїй книзі “Я козачка твоя, Україно” пише: “Та чи не так і мусить бути? Спочатку митець іде до свого визнання, здобуває авторитет, а потім віддає борг тому селу, де народився і зробив перші кроки в царині мистецтва… Шкодую, що не змогла цього зробити, коли жила мама. Як би вона раділа! Тому вважаю, що всі нові перетворення в селі – це й пам’ять про мою матусю”. Думала співачка і про те, що наш дім – “не тільки своя хата, подвір’я та город, а й село, зрештою, вся Україна. Хто її прибере, прикрасить, зробить охайною – хто, коли не ми, її сини і дочки?” … Тоді ми всі з гордістю скажемо: “Я живу в Україні!” Усією душею вболівала Раїса Кириченко за українське село, колиску нашої духовності, відчуваючи зв’язок – буде село, буде й пісня, обряд, ритуал, якщо шанувати та підтримувати селянина за його вірність землі. Тому-то багато співала про село і маму, про буденне життя людей, їхні радощі і болі. Навіть із сучасних пісень вибирала ті, що ближче до людської душі, жила клопотами і проблемами села звичайних людей, не рубала свого пракоріння, не забувала маминої науки: “Ніколи не співай пісень, які ні про що. Вибирай ті, що западуть у людську душу. Інакше співатимеш задарма”.
9 лютого 2005 року не стало Раїси Кириченко. Попрощатися з нею у будинок Київської Національної філармонії прийшли тисячі людей, а потім її повезуть додому – в Корещину, як вона і заповідала. Її поклали вічно спати поряд з матусею
Золотий Фонд української естради
http://uaestrada.org/spivaki/kyrychenko-rajisa
ЧУРАЇВНА
Чи є в світі сила, щоб пісню згасила?
Вітрам-суховіям не вижать врожай.
З Полтави рівнини співа Україні
над Пслом і Хоролом Маруся Чурай.
Не знищили мову злим голодомором -
в Корещині пісня воскресла з могил.
Як рятівний колос, Чураївни голос
з Раїсиних вуст Україну будив.
Допоки пшениця в полях колоситься
в нас мову з грудей вже не вирве ніхто.
Чураївни пісня і нині, і прісно
покровою буде із батьком-Дніпром.
Царство Небесне цій талановитій співачці-нашій гордості! 
