Збирався люд і сумно грав оркестр…
Це були похорони вбитої душі…
Так сумно грав… «Не плач, маестро!»
Такий він вже – жорстокий справжній світ…
Вона у білому була, мов наречена,
Прозора й ніжна, мов пянка роса.
Здавалось, її доля нескінченна,
А виявилось, нескінченність – ось яка…
Ніхто не вірив, та усі схилились.
Так не хотілось знати правду цю…
Біля труни священники молились…
За упокій душі і я молюсь…
Йшов дощ – то так ридало небо.
Воно ж єдине бачило усе.
Та Бог сказав: «Не плач, так треба…»
Але воно все рівно сльози ллє…
Й прозорі краплі, падавши на душу,
Проходили крізь неї, мов крізь шовк…
«Не хочеш жити? Я тебе примушу!»
Хтось це сказав й до гробу підійшов…
Над бездиханним він схилився тілом
І душу у вуста поцілував.
А потім мертвий, впавши на коліна,
Лише «Тебе люблю» прошепотав.
Хто це такий? Ніхто не здогадався.
Цього не знав ніхто, він загадкою був.
Лиш знали, що у душу закохався,
І що кохання своє щире не забув…
Ніхто не підійшов, всі без сумління
Залишились стояти на місцях.
Лиш чулось всім містичне говоріння,
Воно було у кожного в думках…
То душу намагались воскресити
Священники й монахи з різних міст землі,
Чаклунки, маги з всього світу
Прийшли душі допомогти…
Та пізно вже, то де вони були раніше?
І спохватились після смерті вже.
Закопуйте, землею сипте, швидше!
А то в цей час ще хто-небудь помре…
Так, смерть прийшла і стала біля гробу,
Не запізнилась, саме в час…
Вела за руку сміх утробний –
Малу калічку,що сміялась раз у раз…
Всі стрепенулись, моторошно стало,
Й вони погрузли в чорну підземельну сірь…
Всі плакали – душі не стало…
Лиш смерть стояла, споглядаючи на них…
Труна стояла на помості.
До неї на руках несли
Маля до ніжної небіжки в гості…
Коли несли його, всі стрепенулись й затряслись…
Маля живе поклали до труни.
Вон6о – сльоза остання замордованої бранки,
Чистесенька сльозинка кришталевої душі,
Яка в труні лежала під серпанком…
Дитя лягло й великими очима
Дивилося на образи з труни.
А потім раз – і оченята затулило,
Закрило, але сльози все ж лились…
Прийшла Любов, їй соромно було…
Бо вона винна в вбивстві – співучасник,
А з нею двоє вартових прийшло,
Вона закована була. Біль її власник…
Вона вся в ланцюгах і з вартовими
Неспішно до небіжки підійшла,
І, не помітивши в труні дитини,
Троянду червону поклала й пішла…
Був похорон, а над труною Смерть стояла,
А в тій трунні аж два покійника лежить:
Душа й сльозинка – їх вже в землю опускали,
А їм обом ще так хотілось жить…
Вже першу жменьку кинули землі
Й помітили його, убитого печаллю.
«Ой, почекайте, і його туди!»
І страдника в могилу на труну поклали…
Вже розійшовся люд й затих сумний оркестр,
Бо поховали душу, вбиту горем нищівним.
«Що ти стоїш? Не плач, маестро!
Не побивайся довго над одним!..»
Могила… Дощ…скорботна вулиць сірь…
Яка ж несправедлива і підступна доля…
В могилі спить душа без крил,
А на могилі лиш трояндочка червона…
ID:
366214
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.09.2012 01:06:48
© дата внесення змiн: 24.09.2012 01:06:48
автор: Дивна
Вкажіть причину вашої скарги
|
