Яке ж прекрасне новеє життя.
Таке ж чарівне, як нова та зірка.
Коли на світ з’являється маля
Чарівне, мов первинна квітка…
І рученятка тягне до небес,
Тримає в них промінчик сонця.
Смакуючи з повітря фреш,
Милується хмаринками в віконце…
Маленьке й ніжне, ще маля,
Незграбністю своєю дещо смішить.
Іще не віда, що таке життя…
Ну як же можна такий скарб залишить?
Ну як же можна свою кров і плоть
Покинути так просто наодинці?
Цей сенс життя, пульсуючий вогонь,
Згасить, немов сірник у річці?
А що ж воно там зможе без батьків?
Воно ж маленьке ще, триденне…
Що в майбутті чека цих малюків?
Страждання й біль, життя злиденне…
Це ж добре, як віднайдеться людина,
Яка замінить маму малюку.
А раз спитається воно: «Хто мене кинув?»
«Твоя матуся.»
«Не знаю я таку…»
І в інтернаті виживати
Дитині доведеться повсякчас.
«Щоб добре жити – треба заслужити», -
Цього навчить дитину час…
А в школі з нього будуть насміхатись:
«Без мами він, безбатченком росте!»
А він крізь сльози буде усміхатись
І серце для людей навік замкне…
Та раз прийде до нього жінка
І скаже: «Вибачай за все,
Моя біднесенька сирітка…
Ти ж бо було таке мале…»
«Ви хто?» - спитає чемно в жінки.
«І звідки знаєте мене?»
А у цієї «милої сирітки»
Жива і сильна мама є…
«Я не хотіла зайвої турботи,
Тому залишила тебе…
Тепер я маю гарную роботу…
Ми разом вдвох не пропадем…»
Дитя стояло все в сльозах
Й дивилось в незнайомеє лице…
І мерехтіли вогники в його очах,
Обличчя без емоцій і пусте…
«Тепер до тебе буду приїжджати,
Бо я тебе до себе не візьму…
Ну, ти від нині будеш знати,
Що поряд дитбудинку я живу…»
«О матінко! Чому ж відразу,
Ще малюком ти не вбила мене,
Як якусь остогидлу заразу?
Відцуралась!!! Я зовсім не знаю тебе!!!»
«І навіщо до мне прийшла?
Я не зміг тебе навіть впізнати.
А ти знаєш, як важко це жити і знати,
Що ти – сирота, а мати жива?..»
«Чи ти знаєш, що інші казатимуть?
Та я всім розкажу, що ти є!
Тебе люди усі зневажатимуть!
Ти лишила дитятко своє!..»
Без скорботи й сумління в очах
Жінка просто спокійно слухала…
А дитя охопив лютий жах,
В той час, коли вона підвівшись, вийшла….
Суспільство створює потвор…
У лицемірних оболонках, душі
Навколо знищують усе добро,
Яке колись урятувати світ могло…
Не варто жити тим, хто не цінує життя.
Це не важливо – чи своє, чуже…
Та страшно слухати, коли маля
Спитає вслід: «Матусенько, а я?»
ID:
362282
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 05.09.2012 22:41:50
© дата внесення змiн: 05.09.2012 22:41:50
автор: Дивна
Вкажіть причину вашої скарги
|
