Я сидів у кімнаті вже хвилин п’ять. Чекав. Зрештою двері відчинились. Зайшла мама і сіла на крісло навпроти. З вигляду вона була дуже втомлена.
- Привіт, - сказав я.
- Привіт, - відповіла мама. – Як ти?
- Добре. Не хвилюйся. В тебе, мабуть, гірше?
- І не кажи. Що ж тут може бути доброго?
Пауза. Потім запитала:
- А чому ти хотів побачення?
- Дізнатись хотів дещо.
- Питай.
- Коротше кажучи, ти справді вважала, що я винний?
- Ти сидів за 2 вбивства та 3 розбої – і ти ще мене запитуєш чи я вважала тебе винним?!
- Та підставили ж мене!
- Ти сам хоч в це віриш?
- Мамо! – тупнув я ногою. – Я просто опинився не там і не тоді, коли треба. Розумієш? Ці справи сфабрикували проти мене.
Вона лише похитала головою і сказала:
- Я тобі не вірю. Ти брешеш мені. Твої друзі в барі сказали, що ти тоді добряче випив і кудись пішов… І як я можу не сумніватись в тобі? Куди ти пішов?
- Та які вони мені друзі?! Та купили їх! Задешево, до того ж. Так, я випив. Небагато. Але я пішов до тітки. І вони, до речі, в курсі були! Мене біля самого будинку пов’язали.
- Просто так в міліцію не забирають… І в справах таких просто так не звинувачують.
- Та мамо! Боялися вони мене! Я знав про дещо, про що, мабуть, не мав би знати. Вони боялися, що я розповім ще комусь… Що це зруйнує їхні плани. От вони і посадили мене, а там у них все куплено.
- Я не знаю, що й думати. Були ж і свідки, і докази…
- Та у них повно таких доказів у столах та свідків під заборами… Це ж все вистава…
Потім я гірко посміхнувся і встав зі свого стільця.
- І ти сумнівалась в мені навіть після того, як мені всадили ножа в камері? – запитав після паузи я.
- Так. Все ще сумнівалась.
- Зрозуміло. Мам, ти це… Коротше кажучи, я пробачив тобі те, що ти від мене відвернулась і відреклась. Я навіть пробачив, що ти прокляла мене самого та той день, коли я народився.
- Навіщо ти це мені кажеш?
- Я хочу, щоб ти знала, що ти відбуваєш кару за інші гріхи. Не за ці. Зовсім не за ці. Я випросив, щоб тобі їх пробачили… Я зробив все , що міг… Все, що міг.
- Прощайтесь! – сказав охоронець.
- Бувай, мамо. Побачимось. Тобі там не довго ще. Тримайся. Скоро разом будемо.
- Бувай, синку. Пробач…
- Я вже пробачив…
Важкі та обпалені двері з надписом «Пекло» відчинились. Мама востаннє глянула на мене, кивнула і зайшла туди. Охоронець зайшов слідом, грюкнув дверима і клацнув замком зі свого боку. До мене війнуло від них сіркою та димом.
Відчинили майже білосніжні двері з табличкою «Рай». Я зайшов усередину і сів на затуманений трав’яний покрив. Так, я щойно побачився з мамою. Нарешті випросив побачення. Таке рідко кому дозволяють. Та мені вдалося.
Я дивився на високу муровану будівлю, яка стояла на межі пекла та раю. Там, за загорожею йшла назад моя мама. За нею крокував охоронець. А я нічого не міг змінити. Як завжди…
