НЕЗІРВАНІ ПОЦІЛУНКИ
Я закриваю очі.
Навколо так тихо, спокійно. Проходить хвилина чи дві, а, можливо, і менше і з’являєшся ти. На вустах, як завжди неймовірної ніжності посмішка.
Я намагаюся зірвати із твоїх вуст поцілунок, хоча би легкий, миттєвий, просто доторкнутись до твоїх губ своїми. Та натикаюся на твій погляд: гострий, довгий і ненавидячий. Мій поцілунок залишається на моїх вустах недоказаним, а на твоїх – не зірваним. Закриваю очі, аби тобі не було видно німого страждання…
А вуста твої все так же осміхаються і верхня губа нижньої ледь торкається. За ними ти приховуєш язик, але даєш знати, що він там; ти проводиш ним по внутрішнім сторонам губ так, щоб це бачив лише я і більш ніхто, щоби викликати новий прилив бажання.
Я миттєво підіймаю свою руку і підношу до твого лиця, намагаючись (на цей раз пальцями) зірвати перезріваючий на твоїх вустах цілунок. Уже майже торкаюсь, відчуваю на своїй шкірі пульс твого дихання. Але ти перехоплюєш мій погляд, і рука застигає перед твоїм обличчям в німому запитанні. Але це запитання триває недовго, лише четвертинку миттєвості і уже мої руки зімкнені за спиною. На цей раз я уже не закрив очі, а дивлюся у твої зіниці і бачу, як там ворушиться ненависть, то звужаючись, то розширяючись.
Тепер уже я подумки обіймаю своєю рукою твою шию, лоскочучи пальцями твою потилицю і заплутуюсь в твоєму розкішному волоссі. Ти до половини примружуєш очі, і трішки припідіймаєш лице догори: ось-ось замуркочеш від задоволення. Тоді я набираюся сміливості (теж подумки) і тягнуся своїм лицем до твого, щоб зірвати нарешті жаданий плід...
- Ти чим зараз займаєшся?
-??? В змислі зараз, чи взагалі?..
Ти, немов би перехопивши мої думки, обриваєш їх. І твій лукавий погляд з легкою долею насмішки доказує це. Досадно. Я ж то знаю які смачні твої вуста, їх красиво-чіткий контур, теплота і ніжність. Я вже раніше пробував на смак їхню пристрасть! Але мені того замало. Я хочу ще, ще і ще! Так, як для життя потрібна вода, так саме мені потрібен і смак твоєї пристрасті…
- Ой, ну я вже пішла, - нейтральним, майже ніяким тоном вимовляєш ти.
Ти обіймаєш моє плече і тягнешся до мене своїми вустами. Я тягнуся тобі на зустріч, але… … Ти обпікаєш мою щоку байдуже-холодними вустами. Ні, це не поцілунок – це якийсь незрозумілий сурогат; суха суміш із порожнечі і пустоти.
- До завтра, Ведмедику! – голос, погляд, усмішка і вираз обличчя – суцільна ніжність. Намагаюсь знайти щось негативне, Але окрім ніжності нічого не бачу.
Ти розвертаєшся і ідеш, а я залишаюся стояти і думати лише про одне: а поцілунки так і залишились – незірвані!..
Я відкриваю очі.
Вірніше – я лежу із закритими очима, але уже повністю без сна. Навколо так тихо, спокійно, темно. Проходить хвилина чи дві, а можливо і менше (чи більше), а довкола так же тихо, спокійно, темно і міняється лише одне: на моїх вустах з’являється неймовірної ніжності посмішка.
/2005/
ID:
288389
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.10.2011 22:04:36
© дата внесення змiн: 24.10.2011 22:04:36
автор: Саня Труш
Вкажіть причину вашої скарги
|
