А ти стоїш вся в біле ряджена,
У далечінь зіниці уп’ялись.
Кого чекаєш, мамо?
Ти ж бо стомлена.
Дивись , вже навіть обрій посивів…
Чекаю я усіх своїх синів...
В полях звитяги, на морськім путі,
Де лиш не клали голови свої.
А ти чекаєш – обрій посивів
Усіх вже пережила ворогів.
Стоїш, мов вишня коло хати
Відтоді, як проходили сармати твої степи.
Чекай…терпи…
Вже не повернуться сини.
У вишитім, у соняхах, в блакиті
Роки твої так важко пережиті.
Чи чуєш, мамо, все колись мине.
Та матері любов повік не згине,
Вона віки отак чекає сина.
Вже обрій утомився від зіниць…
Яка ж в твоєму серці, мамо, міць!
Дозволь вклонитись, впасти на коліна,
Радіти, що я теж твоя дитина!
Дозволь припасти до твого чола…
Ти будеш, є і ти завжди була.
Поглянь, як розквіта твоя родина!
Ти мати, ти любов, ти Україна.
