У зовcім звичайний дев’ятиповерховий будинок, з брудним під’їздом, зайшло двоє. Перший у тонкій олімпійці, джинсах кольору - попіл з плямами, мов у далматинця, в білих кросівках, точніше жовтих, і відверто затертим білим картузом.
Інший у чорних кедах придбаних на гумі.І балахон з гуми, і штани,та й пів його гардеробу. Він навіть не помітив,як вони заполонили полиці для одягу. Що б він робив, як би гуму зачинили?
Перший мав вираз обличчя задоволеного життям. Його легкість жестикуляції, співучий на три поверхи голос, марнославство, уїдливі смішки,не знання таблиці множення - творили гармонію, що тут казати - сформований індивід.
Другий –це антипод першому. Кислі риси консервованого огірка. А дружба одна на двох. Що їх єднає? Швидкість руху? Сходи?Смішки? Ні - ліфт! Тільки він має право об’єднувати не за природними принципами, не за невідомою нам динамікою хаосу, а за своєю сутністю. Якнайближче і якнайдалі буває тільки в ліфті.
Фізична близькість - ти чуєш його запах, добре бачиш дірку від віспи над бровою, бліду шкіру натягнуту широкими вилицями і очі,тобі здаються зовсім незнайомі. Ліфт - всього кілька секунд, а скільки напруги, скільки місця для прихованих,затиснутих емоцій.
Духовне провалля – ти не силах вимовити слово. Чому в ліфті всі мовчать?Деякі навіть очі заплющують! Вони насолоджуються,оглядам цього провалля, що не має меж,те саме,що намагання людським розумом осягнути закони космосу.
Ось урбаністична філософія, об’єктом якої, вкотре,стають банальні на перший погляд речі. Нічого дивного.
Хлопці натиснули різні кнопки, виграв той хто перший. Ліфт досі стояв. Ще по дві кнопки. Нічого. Потім всі кнопки!1,2,6,9! Удари ніг, рук! Галас!
Наче зґвалтований… поїхав…тихенько потягнув. Куди і навіщо?Вони більше не хочуть ліфтів. Вони не розуміють вниз чи вгору їдуть
А Яка різниця? Адже ніхто не намагався натиснути «стоп» …
