Пелюстку квітки, сонячне тепло
Кохання якось в прірву привело -
Дівчина закохалася у зло.
Її любов підозри обминала,
Ілюзії для щастя все ж замало:
«Ти мій найкращий!»- Крижані слова:
«Безвинна, ти ще віриш у дива!
Ну що ж, хай буде істина нова.»
Незчулась, як вони разом у замку
Старезному; і довго до світанку.
Вбиває гірка правда в серці мир:
Її коханий, світоч і кумир -
Безжалісний, скривавлений вампір.
Вона не вірить, але його очі
Страшні стають; і тиху пітьму ночі
Пронизує її не крик, а біль.
Мовчить душа. І тільки звідусіль
Тече потік гірких солоних хвиль.
Ось шепіт; вся надія в нім: «А, може?...»
І відповідь, на прикрість так не схожа!
«Я злий, і це моя одвічна суть;
І серце закохалося в цю путь;
І сльози його вже не ворухнуть.
Хай стогін мій лунає понад дахом,
Але я не зречуся цього шляху.»
Розпачлива, вона в кутку сидить,
А він, мов привид холоду, стоїть,
І так минає час, за миттю мить.
Вагається, та рішення приймає:
Підводиться і його обіймає.
Хай злий він, та його цілунок – рай:
Любов і пристрасть, ніжності розмай.
Кохання, знову серце відчиняй!
Якби ж цілунки вічно всі тривали!
Але коханню часу завжди мало…
Приходить цей тягар до неї знов:
Вуста ці ніжні-зовсім не любов,
Це вбивці, на яких застигла кров.
Лишає; йде похмурим коридором,
По сходинам старим простує вгору.
Їй серце крає місяць – блідий диск,
Згасає ніч, в очах згасає блиск…
А він? Так і стоїть собі стіною,
Оточений одвічною пітьмою.
До даху замку день летить мерщій,
Та пізно; вже, розп*ята на межі,
Вона живе. Без серця і душі.