Горить камін, палає свічка,
Та щедро ділиться теплом.
Заплетена у косу стрічка.
Туманний вечір над селом...
І знову дома, знов самотня.
Молитва, образ в рушниках.
А на душі ніщо – безодня...
Прохання долі на устах
– За що мені такая кара?
Заміжні подруги, сім’я.
Розумна, люди кажуть – гарна...
Тоді чому весь час одна?
Лежить у скрині сукня нова
На ній як пух фати вуаль…
– Авжеж беруть... Беруть панове!
Але не сватають, нажаль...
Дівочі сльози, жовтим воском,
Застигли у її душі...
Надія тане з кожним роком.
Сувора доля, хоч кричи!
Кричати, плакати, просити!
Кохання, то цілком природно.
Єднати долі, то любити...
Краще ні з ким, ніж з ким завгодно…
Якщо це не секрет, звідки Ви та чуйно розповідаєте про тему самотності у жінок?
Це вже другий вірш, що я прочитала, на цю тему.
Нічого зайвого, тільки сіль. Дуже красиво!
З повагою.
Віктор Нагорний відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
