-Чому сумний такий сидиш,-
спитав мене прохожий,
-Чому схилившись до землі,
камінчики рахуєш на дорозі?
Піднявши голову, хотів
у відповідь я щось сказати,
та ті настирливі думки
не дозволяли вимовляти.
З розгубленого вигляду лиця,
прохожий зрозумів багато.
Поклавши руку на плече
сів біля мене сумувати.
Сиділи довго ми разОм
сиділи і мовчали.
І часом поглядом скоса
один на одного ми споглядали.
Пройшло не менше трьох годин,
а ми лише мовчали
бо кожен думав про своє
й слова кудись зникали.
Я думав про життя своє,
про те чого не вистачало.
Аналізував всі помилки
і мріяв щоби їх не стало.
Прохожий теж сидів,мовчав.
Напевно, теж щось планував,
напевно, думав про життя
й в думках помилки виправляв.
В думках розказував йому усе,
що так, здається, наболіло,
а він дився, ніби все
йому і справді зрозуміло!
І ось я встав і глибоко вдихнув
І знову на прохожого поглянув,
але на виразі мого лиця
розгубленості десь не стало.
Відкрив уста і вже з легка
я вимовив йому такі слова:
"Спасибі,тобі,прохожий за те
що з розумінням вислухав мене"
З глибокою повагою в очах
І вже без лишніх мімік на обличчі
прохожий шепотом сказав:
"й тобі я дякую за те, що над життям
помислити заставив, ти, мене"
Ось так трапляється в житті
І з усіма таке стається
Без жодних слів і без складів
розмова фантастичною здається!
