3
Один кохає, інший дозволяє —
Сумна обставина, міцна бува й крихка:
Одного тяжить, іншого звільняє —
Раціональність в почутті річ нелегка.
Її несамовітіїм коханням
Його роз’ятрена не згоїлась душа,
І замість вдячності і сподівання
Заполонила серце зверхність і пиша.
“Розумна, мила і вродлива діво
Однайде вартіше”, — себе він так втішав.
Коли ж оці думки із вуст злетіли,
Вона казала: “Вже найвартіше знайшла”.
“То як отого дитинча позбутись? —
Холодна дума хижо зацькува його. —
До чорта чи то янгола звернутись,
Щоб поміж нами невловиме пролягло”.
Порошка перша горя не віщала,
Не знали зірки й місяць наміри трункі:
Коли вона до нього поспішала,
Побачила в обіймах лялечки стрункій.
Хотіла одвернутись і збіжати
Подалі від образ і злісних зрад гірких,
Та раптом як заскигла, завізжала
І піною зійшлась з гарячих вуст блідих.
З верхів’я падать болісно і лячно
Й підводиться ніяково, бо все тремтить,
Тому й трапляються сі божевільні сплячки
В розчавлених людців за пересічну мить.
4
Сніги хова чермезнії потвори
Минулих вчинків, нерозважливих діянь,
І простеля у приспаному дворі
Нову сторінку недоторканих сподівань.
Так він сховав подалі від язиквів
Ту, в котрій розум через нього замішавсь,
І замість няньок, докторів і ліків
І з нею якомога більше залишавсь.
Вона ж з тій хвильки про усе забула,
Завмерлий погляд, зонімілії вуста;
Лиш іноді вночі тихенько гула
Біля підвішених ікони і хреста.
Він мав її всьому перенавчити:
Як їсти зготувать, хатинину прибрать,
Як одяг прати, прасувати, шити,
А на весні городину і сад тримать.
Уранці він уходив на роботу,
Все необхідне в місті купував й вертавсь;
І більшої щодня не мав турботи,
Ніж подумки “як там вона?” себе питать.
Вона ж сама лишатися звикала:
Бува кружляє в світлі, весело дзвінча,
Та він приходив — й радощі зникали:
З’являлось зляканеє дике звірінча.
Так начебто як чоловік і жінка
Жили собі удвох; та болісна біда:
Його чуття — вогонь, її — крижина —
Невже любов її назавжди розбріда?
далі буде...