Чорнобиль
поема
В ріднім краю, як у раю
Поліський заповідний край,
Природи неповторний рай.
Там з давнини віків –
Жив рід поліщуків.
Сармати, скіфи, гуни, готи
Їх намагались побороти,
Та не змогли їх із боліт
В недобрий виштовхнути світ.
Литовці лиш допомагали,
Монголів разом воювали.
Коли ж колгоспи надійшли,
Біду в лісах пережили.
Лиш „рідна” влада їх дістала,
З родинних гнізд повикидала,
І чорна зона стала навіки
Там, де жили поліщуки.
На стежках дитинства
Полісся любе , я твоя частина:
Серед лісів, річок, озер, боліт
Жила віками вся моя родина,
Аж поки атом нас погнав у світ.
Не раз біда спіткала Батьківщину –
В голодомор, в війну і повоєнні роки,
Вона не обминала Україну –
Життя давало нам свої уроки.
У пам’яті своїй я сторінки гортаю,
І вже минуло шість десятків літ,
Як я тернистий шлях життя долаю –
Утоптую в цей шлях і кров і піт.
Смерть Сталіна у пам’яті моїй,
І санітарка, що пронизливо кричала,
Волосся рвала з голови і одяг свій –
"Батько" помер! Тужила-причитала.
Тоді малим, що міг я зрозуміти?
Боявсь, чогось недоброго чекав.
Дорослі гірко плакали і діти,
І я заплакав, а чого не знав.
Тоді я ще не чув про ріки крові,
Що їх пролив бездушний той тиран,
Який приховував у кожнім слові
Підступне лихо і страшний дурман.
Дитинство любе! Хлопчаки – сусіди
Закарбувались в пам’яті моїй.
І перші радощі , і перші біди
У час далекий і такий близький.
Поліський край! Любимі Іллінці!
Навколо ліс, річки і чарівні озера...
Там ми малими з вудками в руці
Ловили карася і краснопера.
Завдання нам батьки свої давали
Щавель збирати, чи зерно сушить,
А кури те зерно на ряднах крали,
Як ми втікали риби половить.
Вертаючись додому з торбою в руці,
Ми з трепетом поживу висипали.
Гуляли ж нам по спинах ремінці –
За те, що про зерно погано дбали.
Війна і горе
Коли підріс, почав питать батьків,
Як у війну родина виживала?
Як рід наш уціліть тоді зумів,
І смерть у нас нікого не забрала?
Розповідали все батьки мені,
Тяжкі літа в уяві оживали,
Як серед споконвічної краси,
Свистіли кулі і фашисти панували.
Мій батечко, як голова сільради
До війська односельців закликав,
І брата рідного не допустив до зради –
З горища-сховища стягнув і в бій погнав.
А потім дядина все батьку докоряла –
Що через нього чоловік пропав:
Вона вдовою, може б, і не стала,
Якби він брата на війну не гнав.
А батько й сам, як проклятий, мотався,
Покинувши сім’ю свою в біді,
До відступаючого війська проривався,
Яке тріщало по всіх швах тоді.
Невдовзі він у бліндажах, окопах,
Чекаючи атаки ворогів,
Що підкорили майже всю Європу,
У битвах відзначатися хотів...
А в нашій хаті німці поселились,
Горілку з поліцаями пили,
Про фатерлянд співали, веселились
І з погреба до хати все тягли.
Чутка була, що батько наш в лісах,
І матінка в застінку опинилась,
Перемагаючи і біль страшний, і жах,
У очі смерті кожен день дивилась.
Як качку підсадну її тримали –
Під розстріл ставили, лякали,
Про батька свідчення із неї вибивали,
Щоб він навідався, чекали.
Шепнув їй поліцай один:
– Тікай!
Допоки будеш муки ці терпіти?
Та думала вона:
– Втечу я в гай,
Врятуюся сама, а як же діти?
Було Сашуні три, Докійці – шість,
Васильку – десять, Олі – одинадцять...
А що як голод їх тіла маленькі з`їсть –
Як зможе матір`ю тоді вона назваться?
Та добрі люди діток пожаліли
І з голоду померти не дали,
Свій харч немудрий з ними поділили –
То кукурудзу, то картоплю їм несли...
Коли вона про це дізналась,
То людям дуже вдячною була,
Ні хвильки більше не вагалась
І від катів негайно утекла.
З трудом великим, знемагаючи від болю,
Напівжива від лютих катувань,
Продерла стріху, вибралась на волю,
Пішла на шлях нових поневірянь.
Сусідка Мотря ледь її впізнала,
Коли до неї мама забрела,
Харчів у вузлик їй поклала
І провела на край села.
До ранку мама в Рудню добиралась
І там на цвинтарі в хрестах
Тремтіла і мерців боялась,
Але жага життя здолала страх.
Страшні три роки болю і тривоги
Думки про діток рвали душу їй,
Аж поки знов зійшлися їх дороги
У ріднім краї, у сім`ї одній.
Коли вже німців гнали з України,
На день з шпиталю батько завітав,
Не знаючи, чи хто живий з родини,
І, повен щастя, діточок обняв.
***
Той поліцай, що маму пожалів,
Підпільник був людей багато спас,
Він Україні вірно послужив,
Навік святим залишився для нас.
Він, викритий, фашистам не здавався –
З будинку бій з проклятими тримав
І вирватись на волю намагався,
Але під кулі ворогів попав.
А покидьки, що маму мордували,
Від партизанів покару понесли.
Одного вони в нужник заштовхали
І вилізти до світу не дали.
А іншого лихого супостата
Судили – мама свідчила в суді,
І був засуджений до страти
Той, що жирів на ближнього біді.
Але не помста дух наш піднімала,
А радість, що війну пережили:
Навала українців не зламала,
І навіть діточки героями були.
Василь і Оля так хазяйнували,
Що й не впізнати рідної хатини:
Весь двір дровами обіклали –
Возили з лісу зимової днини.
У господарстві Оля керувала,
Брат і сестрички їй допомагали.
Їм доля іспити послала,
І все гуртом вони здолали.
Про все дізнавшись, батечко радів
І діяти рішуче він зумів:
Забрав із поліцейської сім’ї корову,
На диво уцілілу і здорову.
„Красавка” враз його впізнала,
Сама до нього підійшла і облизала,
Додому радо йшла, дорогу знала,
А з нею легше жити стало.
А по війні нелегкі дні...
Війна минула і життя тривало –
З’явився я на світ і братик Анатолій.
Батьки ж, як до війни бувало,
Трудились на городах, в полі...
На трудодні їм копійки давали,
І ті податками держава забирала,
Тож люди не жили, а виживали
І потай владу проклинали.
Боялись те, що думали, сказати
Бо кадебівські вуха скрізь були,
Людей ночами забирали з хати
І на тортури-допити везли.
Страшні морози взимку лютували –
В озерах риба від задухи „засинала”,
А люди, як могли, допомагали,
І до озер всі сім`ї вирушали.
Рубали ополонки, очерет вставляли,
Канави до річок довбали,
На мозолі криваві не зважали,
Природу від біди охороняли.
І риба нас частенько виручала,
В голодомор в поліському селі,
Вона померти людям не давала,
Не вибувала на злиденному столі.
Цвіт юності
Ріс мрійником я, добре вчився –
Думками часто душу розтинало.
Тож часто в розпачах губився,
Не по-людськи в житті бувало.
Як при Хрущові хліба не хватало,
А поле в кукурудзі зимувало...
Зняли його! І все на місце стало –
І знову появились хліб і сало.
Тоді, як я закінчив школу,
Мій клас на стройки вербувався.
Кожний хватав путівку комсомолу
І хутко із села втекти старався.
Я був доволі не сміливим,
Коли ходив з дівчатами в кіно,
Зате яким я був щасливим,
Коли нарешті появилося Воно...
Прийшло кохання, появилась та,
Яка у снах приходила ночами –
Моя чудова, мила, золота
І ранки задзвеніли солов`ями.
На всі побачення, як птах, летів.
О перше збудження і перші поцілунки!
У світлих мріях я тоді хотів,
Щоб все життя були такі стосунки.
Незчувся, як до армії призвали –
Як свята ми тоді цього чекали.
Оркестри „проводи” зіграли,
І я, і друзі всі служити стали.
Філю і Федю до Німеччини послали,
Мене в Мукачів занесло,
В Франківську Васю муштрували,
А Колі в Забайкаллі „повезло”.
Та йшли роки й зрадливий Євин рід,
Що ніс віками нам спокуси в Світ.
Приніс мені у душу сум і лід,
Навіки залишивши в серці слід.
Не дочекалась! Зрадила кохана!
Відмовилась від щастя свого.
А в грудях залишилась рана,
Я думав: вже не матиму нікого.
На стажуванні в Ялті випадково
Зустрів дівчатко миле і зелене.
Не знаю, що у ній було такого,
Та серце раптом стиснулось у мене.
Пройшло півріччя, в Київ повернувся,
Отримував листи з журбою по мені
У мрії чисті і високі повернувся –
В чеканні зустрічей лічились дні.
Додому запросив в село, в родину,
Щоб зрозуміла звідки я.
У ній свою я бачив „половину”,
Мене ж, не прийняла її сім’я.
Хто я? Сіренький поліщук.
Вона з інтелігенції, з панів,
Землею не „марала” рук
До них з`явитись я не смів.
Приїхала, побачила мій край –
Ліси, річки, озера, болота, стариці...
Красу чарівну! Наш Поліський рай
І не послухалась ні мами, ні сестриці.
В осінні дні, коли прийшли свята,
Свій „графський” рід з моїм зріднила.
І чарівна весільная фата
Нас як подружжя поблагословила.
А після ЗАГСу на дорозі до села,
Автобус наш в грязюці обламався...
Тяжка дорога нам тоді була –
На самоскидах караван наш добирався.
Якби не стійкість милої Людмили,
Рідня її назад була б забрала.
Але у неї вистачило сили –
Вона мене по-справжньому кохала.
Чорнобиль, їй чужий і непривітний,
Зустрів теплом навколишніх людей.
І час настав чудовий, заповітний
Всевишній нам послав дітей.
Сімейні радощі
У листопаді, у сімдесятий рік
Наталочка на світ благословилась,
Життя потік ще веселішим став,
І в тещі серце розтопилось.
Через п`ять літ ми Ніну дочекались,
Як сонечко з’явилася в родині.
Бабуся до онуків пригорталась,
Своє тепло дала кожній дитині.
Ліси, річки, природи благодать,
Тещу зі мною поріднила.
І жити б нам, радіти та співать
Та влада знов по-своєму судила.
Мене життя від дому відривало –
Відрядження, навчання. Все було...
Та щастя у сім’ї завжди чекало,
Кохання все тоді перемогло.
Бурчання тещі, милої Людмили –
За те, що діти рідко батька мають.
Сімейне ж щастя додавало сили –
Закохані завжди усе долають.
Я, повертаючись, привозив подарунки,
Щасливий, обнімав своїх дітей.
В сім’ї завжди були добрі стосунки,
І не було щасливіших людей.
Ворог не дрімав
Та раптом горе в хату завітало,
Якого я ніколи не чекав.
То слідчий Фаранович так зухвало
Зі мною розбиратися почав.
Щоб посадить мене, той бузувір,
Признання з мене вибивав ночами.
Кричав на всю сім’ю, як звір,
Погрожував розправитися з нами.
Той прокурор, що санкції давав,
Дозволив і дружину допитати.
(Частенько хабарі він брав,
Що згодом зміг я доказати).
Та ні погрози, ні вмовляння, ні тортури
Нездужали мене зламати,
Здригнулись пики ворогів похмурі,
Коли відмовився харчі приймати.
Боялися кати відповідати,
Якщо закінчиться трагічно інцидент.
В Лук`янівські погнали каземати,
(Мені пішов на користь цей момент).
Бо вірні друзі в дзвін забили,
Що незаконно я по тюрмах гнив.
Мене з-під варти відпустили
І я законникам відразу ж відплатив.
Обох суворо покарали,
З доганами понизивши в званні,
Подалі з міста відіслали,
І на душі полегшало мені.
Іспити долі
Та доля нам не нами написалась
І іспити приніс вісімдесятий рік.
Нам знову горе у життя ввірвалось –
Приніс його стихій потік,
В буремний той вісімдесятий рік,
Що в пам’яті навічно вкарбувався –
Підрозділ мій – вісімдесят в нім чоловік
З стихією вогневою змагався.
Весняна спека висушила ліс,
І він горів і верхом і низами.
Вогонь ревів і пекло ніс –
Хотів розправитися з нами.
В тій ситуації страшній –
В секунди рішення приймались,
Командами спасав підрозділ свій,
І ми стихії не здавались.
Мій голос гул вогню долав,
І я, прокопчений і чорний, наче біс,
Своїх людей у гурт збирав –
Гелікоптер їх в згарища розніс.
Стихія наче долю знала –
Від Білорусії кордони пропалила,
Тим пеклом практику давала,
Чекала всіх нова нечиста сила.
Коли стихію вгамували,
Я так радів, що всі живі лишились...
Три дні в вогні – ночей не спали –
І в сон, як мертві, повалились.
Нове пекло
Хіба тоді могли ми знати,
Що попереду більше зло.
І більше пекло будемо долати,
Яке до нас з Москви прийшло...
Перед очима ті страшні роки,
Коли біда в Полісся завітала.
Віками мали рай поліщуки,
Його ж московська влада зруйнувала.
Хоча і довго Шелест опирався,
І науковці в Україні скрізь протестували.
Не згодні всі були, щоб монстр будувався,
Та швидко всім роти позатуляли.
Чуже життя в Поліссі поселилось,
А супермонстр роботу всім давав.
Страшне у лісі і в річках творилось –
Ніхто такого лиха ще не знав.
Винищувалось все, що там жило,
Закон „тайги” в Поліссі панував.
В раю природи панувало зло –
Там хто хотів, ловив і полював...
Дівчат, жінок місцевих ґвалтували,
А до Москви про перемоги звітували:
„В короткий термін запустили!
Усі рекорди світові побили!”
І дисертації химерні захищали.
З Москви летіли ордени, медалі –
Страшного лиха зовсім не чекали,
Не думали, що може бути далі.
Та грянув квітень в той проклятий рік,
Що рай поліський знищив назавжди,
Посіяв смерть і тисячі калік –
Усюди залишив страшні сліди.
„Реактор мирний” вибухнув раптово –
„Дамоклів меч” завис над білим світом.
Діждались! Здавши достроково!..
Москва ж чекала знову звіт за звітом.
І верховоди керівництву наказали,
Щоб ще раз обдурити громадян,
Тихенько всіх із міст і сіл евакуювали
Оголосили там воєнний стан.
Війська хімічні кинули в стихію.
Цивільні скрізь вантажили пісок,
Гелікоптери запустивши в дію,
З гори скидали за мішком мішок.
А ненаситне жерло все ковтало –
Пісок, свинець і доломіт...
Реактору ж було цього замало –
Пускав біду і смерть у білий світ.
Та врешті-решт потроху вгамували:
Засипали! Забили! Присмирнів!
Евакуація ж тривала! Скрізь кричали!
Куди й чому везли, не кожний розумів.
Людей в автобуси і дизелі впихали –
Прокльони, лайка, лемент скрізь летів.
Неначе пекло з неба раптом впало –
Щоб описати все – не вистачає слів!
По селах жах! Було іще страшніше.
Корови, коні, кози... – все ревло!
Що може бути в світі гірше,
Коли не знаєш, звідки впало зло.
А гучномовці із машин волами:
- Вантажтеся скоріше!
- Необхідне лиш беріть! –
А на запитання усі відповідали:
- Робіть, що кажуть, і мовчіть!
Коли військові появились –
Лякались люди: Це ж чому,
Вони у спеку в маски нарядились,
Яку нову ще маємо „чуму”?
Та марно верховоди хитрували –
Адже ефір по всій землі шумів.
І скоро всі в Поліссі взнали,
Що на АЕС четвертий блок горів.
Лишали люди все, що наживалось,
Кожний дітей й своє життя спасав.
Хапали, що під руку попадалось,
А дехто і собак не відв`язав.
За кілька днів, коли людей не стало,
Прийшов у села хаос, дикий жах...
Ревло покинуте, на прив’язі здихало,
Злий демон поселився по хатах.
Мисливців у ті села посилали.
Такого ще ніколи світ не знав,
Щоб на худобу, як на звіра, полювали?
Хто врятувався, дійсно звіром став.
Мустанги, як в Америці, з’явились,
Собаки, як вовки, у лісі полювали,
Домашні свині з дикими ріднились,
Страшні мутанти світ подивували.
На ліквідацію війська послали –
Призвали всіх, хто з хімією справи мав,
На біль і муки хлопців прирікали,
А дехто і в літах туди попав.
Втома і спека ранньої весни
Страшенно людям докучала...
В пилюці пекельній вони
Не завжди і спецодяг мали.
Злий атом нищив їхню кров –
Він, як і влада, не жалів нікого.
І йшли вони в „ атаки” знов і знов,
Щоб врятувати світ від пекла того.
За двадцять років тисяч вже немає...
Хто від хвороб й поневірянь помер,
А хто горілкою свій смуток заливає –
Калікою нещасним став тепер.
Лиш декому з них усміхнулась доля,
Й вшановані серед людей живуть.
Добила багатьох чиновників сваволя, –
Чекають, видно, коли всі помруть.
Щоб не було вже очевидців Правди –
Що пам’ятають, як їх в пекло посилали,
Й ніколи не пробачать підлості і зради,
Яку тоді творили урядовці й генерали...
Пообіцяли і житло всім дати,
І у шпиталях безкоштовно лікувати...
А багатьом прийшлося бідувати,
Принижено пороги оббивати.
Я з перших днів не мав спочинку,
Трудився від зорі і до зорі,
Відпочивав хіба якусь хвилинку
У тій сумній, страшній порі…
Сестра дружини в Ялті проживала,
Дозволили туди відправити дітей,
Їх жінка хвора в поїзді злякала,
Ховалися вони серед чужих людей.
Щоб супроводив їх, ми родича просили,
Щоб він дітей до Криму відправляв,
Але його з роботи не пустили,
І він самих їх в потяг посаджав.
А в Сімферополі їх вчасно не зустріли –
Години в телеграмі переплутані були.
Вони пів дня у скверику сиділи –
Їх там наляканих й заплаканих знайшли.
Добившись дозволу, я тещу і дружину,
У Києві на поїзд посадив.
Просила теща – не вертайся, сину…
А як же совість? – Я їй відповів.
Додому їхав, скрізь перевіряли –
Одинадцять минув застав.
Дивились документи і добро давали,
Коли добрався, то добу проспав.
І знову праця, втома з ніг валила,
Аж доки в Бородянку не попав,
Уклала в ліжко зла нечиста сила –
В шпиталі дозу з тіла виганяв.
Там телеграма ледь не доконала,
Любима теща не знесла біди,
Яка з життя її забрала,
Трагедія дала свої сліди…
Не знаю, як я звістку пережив,
Як дозволу у лікаря добився!
Щоб він мене на похорон пустив,
У розпачі я Господу молився.
Відпустку на п’ять днів мені зробили.
Дали троячок пачку на зарплату,
І я помчав до Криму, що мав сили,
Та тещу вже сховали в вічну хату.
Не зміг я з нею навіть попрощатись.
Дружині ж я тоді не розповів,
Що захворів і мусив лікуватись.
Дав грошей, необхідного купив…
В шпиталь я вчасно повернувся.
Зітхнув мій лікар, посміхнувся,
Коли до нього я з’явився –
Боявся, щоб в Криму не залишився.
Сорок п’ять днів серед напівмерців –
Не міг спокійно я на них дивитись.
З лікарні відпустити попросив.
Було несила з тим миритись.
І знов Чорнобиль, госпіталь і ліки.
По кілька раз на рік, туди-сюди,
Допрацювався так до повного каліки,
В мені злий демон залишив сліди.
Кругом неправда і сваволя
Під Київ у Вишневе перевівся,
Там на заводі працював.
З сім’єю в цьому місті поселився,
Але здоров’я зовсім вже не мав.
Не міг ні їсти я, ні пити,
В Пущі-Водиці лікувався.
Але ж потрібно було жити,
І я, як завше, не здавався.
На пенсію пішов я, другу групу мав,
Три операції мені зробили.
Не знаю, як я не сконав,
Бажання жити додавало сили.
Хатину на Полтавщині придбав,
Вів господарство, бджіл завів.
Бджолине „молочко” та мед вживав,
І відновитись я таки зумів.
Баба Явдоха рядом проживала,
Козине молоко несла щодня.
Вона й грошей з мене не брала,
Я став для неї, як рідня.
Та я в боргу не залишався,
Завжди гостинці з Києва возив.
Віддячити чим міг старався,
Її, як рідну матір полюбив.
На жаль, дружина часто знемагає –
Гіпертонія, щитовидна, діабет.
Останні сили в неї забирає,
Болячок несподіваних букет.
Ще й урядовці-бюрократи,
Які для себе пишуть всі закони,
Добром нічого в них не можна взяти.
Не люди, а потвори – пустодзвони.
В Чорнобилі ж була і працювала,
І спокою не мала дні і ночі –
Там ліквідаторів нещасних годувала,
В тривозі за дітей виплакувала очі.
Але ж немає правди в Україні:
Куди вже не звертались, не писали,
Десь ходять ті папери і понині,
Вже кілька раз суди їх розглядали.
Не ліквідатор кажуть – потерпіла,
До мук її й хвороб не має співчуття.
Усюди тільки балачки – немає діла,
Онуки їй підтримують життя.
За гроші ж все скрізь продається –
Посвідчення і довідки дають,
А люд простий нічого не доб’ється.
Роками по інстанціях снують.
Ті ліквідатори, що Україну рятували
І радіацію на себе прийняли,
У більшості давно вже повмирали,
А «липові» живуть, у зоні ж не були.
Якби я міг своє здоров’я поділити.
Дружині б милій виділив частину,
Щоб одним тілом ми могли пожити,
Хоча і сам я потихеньку гину.
Моя сім'я живе в одній квартирі,
Фактично не одна, а три сім'ї –
Дві дочки, два онуки милі,
У кожного свій біль і розпачі свої.
Закон читаєш – наче все для нас:
Житло, і пільги, все дається...
А добиватися почнеш – змарнуєш час,
І в спину кожний бюрократ сміється.
І відповідь: усе в Верховній Раді,
Це там достатніх коштів не дають.
Хоча й закони є, та злодії ж при владі –
Всі недоторкані, немов царі, живуть.
І їхні діти в „мерсах” роз`їжджають,
Побілки в діамантах, запальнички золоті,
У барах баксами жартуючи шпурляють,
Прикиди у них модні і круті.
У „царських” селах мають вілли-замки,
Туди „дівчаток” возять розважатись.
У хутра й золото вдягаються панянки,
Літають на Канари покупатись.
А наші діточки квартир не мають,
Не можуть біля річки відпочити,
Бо вже на рідні пляжі не пускають –
Скрізь і за все потрібно заплатити.
За ту зарплату, що, як жебракам, дають,
Трудящі люди ледве виживають.
Якщо ж зарплати трохи підростають,
Відразу ж ціни всі ростуть.
І сум безмежний серце крає –
Народ у Батьківщині не зростає.
Сумної ненадійної пори
Поменшало скрізь сміху дітвори...
Давно вже мачухою стала Україна
Для тих, хто справді її любить.
Прийшла до нас лиха година –
Вона як і злий атом, всіх нас губить.
Вітчизна, наша рідна мати,
Сама себе в могилу заганяє,
В своїй сім'ї не може ладу дати,
І кожний рік десятки сіл зникає.
Могильником стає вся Україна,
Бо справедливість тільки на словах.
Знецінилась у нас проста людина,
Руйнує наші душі сум і страх.
Поліські села! Там життя немає...
Вже нікому там чути солов’я,
Не скрізь і соловей гніздо звиває,
В заручницях у атому земля.
Ворони місто Прип`ять обминають,
Там горобці цвірінькать перестали –
Про небезпеку навіть птахи знають,
А від народу правду приховали.
В деякі села люди повертались –
Не прижилися у чужих краях.
В своїх оселях віку доживають –
За рідним туга поборола страх.
Земля могили атомні ховає –
Вони у надра щупальця пускають.
Там смерть в підземні ріки проникає,
Які отрутою усіх нас напувають.
Мені ночами часто сниться,
Як до Чорнобиля „ракетою” пливу.
Назустріч церква золотом іскриться –
Неначе це не сон, а наяву...
Чорнобиляни! Сестри і брати!
Не забувайте, хто ви, звідки рід.
У Господа прошу: не допусти!
Щоб почорнів іще десь Білий Світ!
2006 р.
Моя сім'я
Моя сім'я! Всі спомини в мені!
Колись на Свято до батьків збирались,
І зараз бачу часто це у сні…
А наяву? В чужі Світи усі порозлітались.
Сестричка Оля. Всіх нас дивувала –
Вісім дітей з Миколою зростили.
Як білочка крутилась, скрізь встигала,
Її усі навколишні любили.
Свекрусі, свекру, і батькам допомагала,
А дітки чисті і охайні всі були.
Роботу в хаті й на лану долала,
Як голубки з Миколою жили.
Зараз сама у Згурівськім районі –
Микола вже пішов у інший Світ.
Час побілив їй душу й скроні
Сумує у чужім краю на схилі літ.
По Світу діти розлетілись. Хто куди...
Спасались від проклятої біди.
А брат Василь. Спочатку жив в Криму –
Де після служби в флоті був прижився.
Полісся ж рідним залишалося йому –
Поліщуком в душі лишився.
Він до батьків щороку приїжджав
У рідний край, в свою оселю милу,
В той рай зелений, що прокляттям став –
Тримає у собі нечисту силу.
Він зараз на Херсонщині живе –
В Іванівськім районі вся родина.
Життя там своїм чередом пливе –
Зростив з дружиною дочку і сина.
Сестричка Дуся. У сусідньому селі,
Там четверо дітей з Петром зростили.
Коли, ще діточки були малі,
То до батьків на свято всі ходили.
Розлука з рідним Дусю доконала –
Солідна доза та інсульт її забрав.
Ще й доля, що сім’ю всю розкидала,
Петро ж із горя пити став.
Його племінниця Людмила пожаліла,
Із «Жовтих Вод» до Києва вернулась,
Відвадити від чарочки зуміла
І знову йому доля посміхнулась.
Сестричка Саша. В Мурманську жила –
З трьома дітьми, щороку приїжджала.
Вона також в свій край закохана була
Та звісно ж і батьків відвідати бажала.
Коли з сім’єю в гості приїзджала,
Найбільше свято у батьків було.
Уся родина так це відмічала,
Що святкувало все село!
А після горя, що усіх спіткало,
До Дусі завітала гостювати,
Та лихо у гостях застало –
Їй чоловіка довелося поховати.
А зараз вона в Мурманську сама,
П’ять років в Україну не з’являлась.
Бо змоги до могил навідатись нема,
Та й нашого життя і радіації злякалась.
Брат Анатолій. Як строкову відслужив
В Чорнобиль повернувся, одружився –
Мисливством і рибальством жив,
Та скоро сам з дитиною лишився.
Дружину Олю випадок спалив,
То ж з горя випивати став.
Як в мареві у ті дні жив –
З горілкою свою журбу долав.
Батьки дружини дуже горювали,
Дитину в нього відібрали…
В евакуацію ж до Мурманська попав,
Їх з мамою до Олександри звали.
Не склалось там, засумував,
Схотілось в Україну повернутись.
Бо там своє коріння мав –
Все те, що не могло забутись...
Він на Полтавщині дружину другу має,
Яка з дочкою зустрічатись не дає.
Світлана ж батька також забуває –
У неї вже давно життя своє.
Мій батько від воєнних ран хворів,
Та не корився примхам долі.
Усім нам дати толк зумів,
Встигав на службі, в лісі, в полі…
Але життя своє взяло –
В сімдесят п’ять забрали рани.
Осиротіле плакало село.
В журбі була сім'я і ветерани.
Матуся мала теж жорстоку долю
Яка її добряче пошмагала,
Тортури і страшну неволю,
Колгоспне „рабство” подолала.
Нас шестеро поставила на ноги,
В евакуацію до Мурманська попала,
І там її закінчились дороги –
Чужа земля для неї «пухом» стала.
А я. Завжди любив і поважав родину,
Хоча з батьками і не часто святкував.
Коли ж просили: поможи нам, сину,
Свої всі справи відкладав – допомагав.
На жаль! Полісся нас вже не збирає.
Там батько, коло пращурів своїх,
А мама на чужині спочиває
Розкидав рід чужий, проклятий гріх!
Бажаю я, щоб наша вся земля,
Такого лиха більше вже не знала.
Щоб слухали нащадки солов’я,
І дітвора щаслива виростала.
2006 р.
Чорнобиль! Сум і біль в душі...
Чорнобиль! Болі пекельні в душі.
Полісся страшенна біда полонила.
На аркуші ллються солоні вірші –
Сльозою розбавлені в мене чорнила.
Краса України - чарівні ліси,
Озера, заплави, річки споконвічні,
Лани і луги – з чистотою роси –
У чорному сумі, не рідні, не звичні
Це атом, що ніс усі блага в життя,
Неждано-негадано злом обернувся.
Жбурнув у довкілля смертельне сміття,
Пекельним вогнем в мирне небо метнувся.
Той край, що красою усіх чарував,
Одна із колисок слов’янського роду,
Зчорнів! І відразу могильником став –
Пекельно поранив злий атом природу.
Де тисячі років життя не вгасало –
В оселях спустошених сум поселився.
Такої біди ще Полісся не знало –
В чужому й незнаному люд опинився.
Віками з лісами, з озерами злиті,
З дитинства до смерті в човнах на річках –
Сповиті туманами, росами вмиті –
Поліські родини селились в містах.
По всій Україні житло будувалось,
Та думи були не веселі –
Бо рідне і звичне в Поліссі зосталось,
Воно не зникало з сердець новоселів.
Родинна оселя з думок не зникала,
Дух пращурів кликав у снах.
За рідним куточком душа сумувала,
Верталися люди, долаючи страх.
По декілька раз їх назад виселяли,
Та туга за рідним селом не втихала.
Чомусь самоселами їх називали –
Вони ж старожили, і влада це знала.
Додому вернулись діди і бабусі,
У рідних оселях своїх поселились.
Тепер виживають у пустці, в розрусі
На рідній землі, де колись народились.
Та поруч ще пекло в бетоні бушує,
І рветься злий демон на волю.
Тріщить саркофаг! А влада не чує –
Та знову у нас випробовує долю.
І нову біду в зоні влада готує –
Там ядерне паливо хочуть ховати.
Протестів народних верхівка не чує,
На волю народну не хочуть зважати.
Обличчя пора до проблем повернути,
Щоб зникли всі ті марнотрати,
Що звикли з бюджету „копійку” тягнути,
На горі народнім прибутки кувати.
Чорнобиль знову в дзвони б’є
Чорнобиль знову в дзвони б’є,
З могили атом воскресає,
В бетоні щупальця снує,
На волю вирватись бажає.
Він рветься знову сіять смерть
І нищити святу природу,
А влада крутить коловерть,
Не в змозі сотворити згоду.
Народе! Кличе нас Майдан –
Не помаранчевий він. Чорний!
В Вітчизні небезпечний стан –
Не вмер ще демон рукотворний.
Злощасний саркофаг тріщить,
А влада новий не будує.
Створить кошторис не спішить –
„З’їдає” гроші , час марнує.
Святеє віче, воскресай –
Поглянь навколо віщим оком.
Вітчизну знищити не дай –
Прийди у світ новим пророком.
Погрузли всі старі в брехні,
Їх язики, як в зміїв, роздвоїлись.
Знову в країні дні сумні –
Майдану мрії не здійснились.
2006р.
Як люди так робити сміють?
Стоять оселі кинуті сумні –
Знівечені, розграблені старіють.
Як бачу в хроніці – не віриться мені,
Що люди так робити сміють.
Хапають мародери все святе,
Що у трагедію в оселях залишали.
Ікони, книги, посуд і все те,
Що з пращурів від ворогів ховали...
Не думалось, що прахом все піде –
Адже усіх вернути обіцяли.
Що рідного ніхто вже знайде –
Хапуги кляті все забрали.
Все те, що за віки збиралось,
Яке отрутою злий атом загрязнив
У світ пішло! Пропало! Розікралось!
Ніхто грабіж страшний не зупинив.
Воно десь в людях горе сіє –
Хворіє хтось, не знаючи чому,
Злих помилок своїх не розуміє,
Що сам приніс в сім’ю „чуму”.
По „зоні” скрізь розібрані авто,
Гудуть шляхами зняті двигуни.
Про наслідки не думає ніхто
І не оцінює злощасної вини...
2007 р.
Почорнілий рай
Полісся дивовижний край,
Затиснутий у пекло рай.
Сумують села в далині,
Поля у чорнім бур’яні...
В лісах не чути грибників,
А ні зозуль, ні солов’їв...
Дуби в гаях стоять в журбі,
Вчорніло листя на вербі.
Всихають вишні у садках,
Не скаче щиглик по гілках,
І з клею „сльози” на корі
Вже не здирати дітворі.
Плаче Прип’ять, Вуж ридає –
В річки отрута проникає.
І не затих ще невмирущий
У саркофазі демон злющий...
Там! Де віками линув сміх,
Святкує перемогу гріх...
2007 р.
Зміст
Чорнобиль (поема)
Чорнобиль! Сум і біль в душі
Чорнобиль знову в дзвони б’є
Як люди так робити сміють?
Почорнілий рай
Літературно – художнє видання
Лямічев Валантин Валентинович
Чорнобиль поема та вірші
Редактор – Василь Заєць
Комп`ютерний набір – Олексій Гаврилюк
Упорядник – Інна Рябчевська
Верстка – автора.
Друже мій...
Друже мій! Пишу про сьогодення.
Вже оспівана природа і любов.
Я пишу, бо біль дає натхнення,
Яке гонить з серця свіжу кров.
Я пишу про те, що наболіло,
Що народу жити не дає,
Що тривогу заганяє в тіло,
Коли чую: кожному своє...
А коли ж про ближнього подбають?
Ті! Хто обіцянки роздає.
Які рай давно для себе мають –
А нам кажуть: кожному своє.
2007 р.
ID:
122455
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 21.03.2009 11:38:24
© дата внесення змiн: 21.03.2009 11:38:24
автор: Valentyn
Вкажіть причину вашої скарги
|
