Чорнобиль

Чорнобиль  
поема  

В  ріднім  краю,  як  у  раю

Поліський  заповідний    край,
Природи  неповторний  рай.
Там  з  давнини  віків  –  
Жив  рід  поліщуків.

Сармати,  скіфи,  гуни,  готи
Їх  намагались  побороти,
Та  не  змогли  їх  із  боліт
В  недобрий  виштовхнути  світ.

Литовці  лиш  допомагали,
Монголів  разом  воювали.
Коли  ж  колгоспи  надійшли,
Біду  в  лісах  пережили.

Лиш  „рідна”  влада  їх  дістала,
З  родинних  гнізд  повикидала,
І  чорна  зона  стала  навіки
Там,  де  жили  поліщуки.

     На  стежках  дитинства

Полісся  любе  ,  я  твоя  частина:
Серед  лісів,  річок,  озер,  боліт
Жила  віками  вся  моя  родина,
Аж  поки  атом  нас  погнав  у  світ.



Не  раз  біда  спіткала  Батьківщину  –
В  голодомор,  в  війну  і  повоєнні  роки,
Вона  не  обминала  Україну  –
Життя  давало  нам  свої  уроки.

У  пам’яті  своїй  я  сторінки  гортаю,
І  вже  минуло  шість  десятків  літ,
Як  я  тернистий  шлях  життя  долаю  –
Утоптую  в  цей  шлях  і  кров  і  піт.

Смерть  Сталіна  у  пам’яті  моїй,
І  санітарка,  що  пронизливо  кричала,
Волосся  рвала    з  голови  і  одяг  свій  –
"Батько"  помер!  Тужила-причитала.

Тоді  малим,  що  міг  я  зрозуміти?
Боявсь,  чогось  недоброго  чекав.
Дорослі  гірко  плакали  і  діти,
І  я  заплакав,  а  чого  не  знав.

Тоді  я  ще  не  чув  про  ріки  крові,
Що  їх  пролив  бездушний  той  тиран,
Який  приховував  у  кожнім  слові
Підступне  лихо  і  страшний  дурман.

Дитинство  любе!  Хлопчаки  –  сусіди
Закарбувались  в  пам’яті  моїй.
І  перші  радощі  ,  і  перші  біди  
У  час  далекий  і  такий  близький.




Поліський  край!  Любимі  Іллінці!
Навколо  ліс,  річки  і  чарівні  озера...
Там  ми  малими  з  вудками  в  руці  
Ловили  карася  і  краснопера.

Завдання  нам  батьки    свої  давали  
Щавель  збирати,  чи  зерно  сушить,
А  кури  те  зерно  на  ряднах  крали,
Як  ми  втікали  риби  половить.

Вертаючись  додому  з  торбою  в  руці,
Ми  з  трепетом  поживу  висипали.
Гуляли  ж  нам  по  спинах  ремінці  –
За  те,  що  про  зерно  погано  дбали.

       Війна  і  горе
Коли  підріс,  почав  питать  батьків,
Як  у  війну  родина  виживала?
Як  рід  наш  уціліть  тоді  зумів,
І  смерть  у  нас  нікого  не  забрала?

Розповідали  все  батьки  мені,  
Тяжкі  літа  в  уяві  оживали,  
Як  серед  споконвічної  краси,
Свистіли  кулі  і  фашисти  панували.

Мій  батечко,  як  голова  сільради  
До  війська  односельців  закликав,
І  брата  рідного  не  допустив  до  зради  –
З  горища-сховища  стягнув  і  в  бій  погнав.





А  потім  дядина  все  батьку  докоряла  –
Що  через  нього  чоловік  пропав:
Вона  вдовою,  може  б,  і  не  стала,
Якби  він  брата  на  війну  не  гнав.

А  батько  й  сам,  як  проклятий,  мотався,
Покинувши  сім’ю  свою  в  біді,
До  відступаючого  війська  проривався,
Яке  тріщало  по  всіх  швах  тоді.
 
Невдовзі  він  у  бліндажах,  окопах,
Чекаючи  атаки  ворогів,
Що  підкорили  майже  всю  Європу,
У  битвах  відзначатися  хотів...

А  в  нашій  хаті  німці  поселились,
Горілку  з  поліцаями  пили,
Про  фатерлянд  співали,  веселились
І  з  погреба  до  хати  все  тягли.

Чутка  була,  що  батько  наш  в  лісах,
І  матінка  в  застінку  опинилась,
Перемагаючи  і  біль  страшний,  і  жах,
У  очі  смерті  кожен  день  дивилась.

Як  качку  підсадну  її  тримали  –
Під  розстріл  ставили,  лякали,
Про  батька  свідчення  із  неї  вибивали,
Щоб  він  навідався,  чекали.






Шепнув  їй  поліцай  один:
–  Тікай!
Допоки  будеш  муки  ці  терпіти?
Та  думала  вона:
–  Втечу  я  в  гай,
Врятуюся  сама,  а  як  же  діти?

Було  Сашуні  три,  Докійці  –  шість,
Васильку  –  десять,  Олі  –  одинадцять...
А  що  як  голод  їх  тіла  маленькі  з`їсть  –
Як  зможе  матір`ю  тоді  вона  назваться?

Та  добрі  люди  діток  пожаліли  
І  з  голоду  померти  не  дали,
Свій  харч  немудрий  з  ними  поділили  –
То  кукурудзу,  то  картоплю  їм  несли...

Коли  вона  про  це  дізналась,
То  людям  дуже  вдячною  була,
Ні  хвильки  більше  не  вагалась
І  від  катів  негайно  утекла.

З  трудом  великим,  знемагаючи  від  болю,
Напівжива  від  лютих  катувань,
Продерла  стріху,  вибралась  на  волю,
Пішла  на  шлях  нових  поневірянь.
 
Сусідка  Мотря  ледь  її  впізнала,  
Коли  до  неї  мама  забрела,
Харчів  у  вузлик  їй  поклала
І  провела  на  край  села.


До  ранку  мама  в  Рудню  добиралась
І  там  на  цвинтарі  в  хрестах
Тремтіла  і  мерців  боялась,
Але  жага  життя  здолала  страх.

Страшні  три  роки  болю  і  тривоги
Думки  про  діток  рвали  душу  їй,
Аж  поки  знов  зійшлися  їх  дороги
У  ріднім  краї,  у  сім`ї  одній.

Коли  вже  німців  гнали  з  України,
На  день  з  шпиталю  батько  завітав,
Не  знаючи,  чи  хто  живий  з  родини,
І,  повен  щастя,  діточок  обняв.
***
Той  поліцай,  що  маму  пожалів,
Підпільник  був  людей  багато  спас,
Він  Україні  вірно  послужив,
Навік  святим  залишився  для  нас.

Він,  викритий,  фашистам  не  здавався  –
З  будинку  бій  з  проклятими  тримав
І  вирватись  на  волю  намагався,
Але  під  кулі  ворогів  попав.

А  покидьки,  що  маму  мордували,
Від  партизанів  покару  понесли.
Одного  вони  в  нужник  заштовхали
І  вилізти  до  світу  не  дали.





 
А  іншого  лихого  супостата
Судили  –  мама  свідчила  в  суді,
І  був  засуджений  до  страти
Той,  що  жирів  на  ближнього  біді.

Але  не  помста  дух  наш  піднімала,
А  радість,  що  війну  пережили:
Навала  українців  не  зламала,
І  навіть  діточки  героями  були.

Василь  і  Оля  так  хазяйнували,
Що  й  не  впізнати  рідної  хатини:
Весь  двір  дровами  обіклали  –
Возили  з  лісу  зимової  днини.

У  господарстві  Оля  керувала,
Брат  і  сестрички  їй  допомагали.
Їм  доля  іспити  послала,
І  все  гуртом  вони  здолали.

Про  все  дізнавшись,  батечко  радів
І  діяти  рішуче  він  зумів:
Забрав  із  поліцейської  сім’ї  корову,
На  диво  уцілілу  і  здорову.

„Красавка”  враз  його  впізнала,
Сама  до  нього  підійшла  і  облизала,
Додому  радо  йшла,  дорогу  знала,
А  з  нею  легше  жити  стало.






     А  по  війні  нелегкі  дні...

Війна  минула  і  життя  тривало  –
З’явився  я  на  світ  і  братик  Анатолій.
Батьки  ж,  як  до  війни  бувало,
Трудились  на  городах,  в  полі...

На  трудодні  їм  копійки  давали,
І  ті  податками  держава  забирала,
Тож  люди  не  жили,  а  виживали
І  потай  владу  проклинали.

Боялись  те,  що  думали,  сказати
Бо  кадебівські  вуха  скрізь  були,
Людей  ночами  забирали  з  хати
І  на  тортури-допити  везли.

Страшні  морози  взимку  лютували  –
В  озерах  риба  від  задухи  „засинала”,
А  люди,  як  могли,  допомагали,
І  до  озер  всі  сім`ї  вирушали.

Рубали  ополонки,  очерет  вставляли,
Канави  до  річок  довбали,
На  мозолі  криваві  не  зважали,  
Природу  від  біди  охороняли.

І  риба  нас  частенько  виручала,
В  голодомор  в  поліському  селі,
Вона  померти  людям  не  давала,
Не  вибувала  на  злиденному  столі.




Цвіт  юності
Ріс  мрійником  я,  добре  вчився  –
Думками  часто  душу  розтинало.
Тож  часто  в  розпачах  губився,
Не  по-людськи  в  житті  бувало.

Як  при  Хрущові  хліба  не  хватало,
А  поле  в  кукурудзі  зимувало...
Зняли  його!  І  все  на  місце  стало  –
І  знову  появились  хліб  і  сало.

Тоді,  як  я  закінчив  школу,
Мій  клас  на  стройки  вербувався.
Кожний  хватав  путівку  комсомолу  
І  хутко  із  села  втекти  старався.

Я  був  доволі  не  сміливим,
Коли  ходив  з  дівчатами  в  кіно,
Зате  яким  я  був  щасливим,  
Коли  нарешті  появилося  Воно...

Прийшло  кохання,  появилась  та,
Яка  у  снах  приходила  ночами  –
Моя  чудова,  мила,  золота
І  ранки  задзвеніли  солов`ями.

На  всі  побачення,  як  птах,  летів.
О  перше  збудження  і  перші  поцілунки!
У    світлих  мріях  я  тоді  хотів,  
Щоб  все  життя  були  такі  стосунки.


 

Незчувся,  як  до  армії  призвали  –
Як  свята  ми  тоді  цього  чекали.
Оркестри  „проводи”  зіграли,
І  я,  і  друзі  всі  служити  стали.

Філю  і  Федю  до  Німеччини  послали,
Мене  в  Мукачів  занесло,
В  Франківську  Васю  муштрували,
А  Колі  в  Забайкаллі  „повезло”.

Та  йшли  роки  й  зрадливий  Євин  рід,
Що  ніс  віками  нам  спокуси  в  Світ.
Приніс  мені  у  душу  сум  і  лід,
Навіки  залишивши  в  серці  слід.

Не  дочекалась!  Зрадила  кохана!
Відмовилась  від  щастя  свого.
А  в  грудях  залишилась  рана,
Я  думав:  вже  не  матиму  нікого.

На  стажуванні  в  Ялті  випадково
Зустрів  дівчатко  миле  і  зелене.  
Не  знаю,  що  у  ній  було  такого,
Та  серце  раптом  стиснулось  у  мене.

Пройшло  півріччя,  в  Київ  повернувся,
Отримував  листи  з  журбою  по  мені
У  мрії  чисті  і  високі  повернувся  –
В  чеканні  зустрічей  лічились  дні.





Додому  запросив  в  село,  в  родину,
Щоб  зрозуміла  звідки  я.  
У  ній  свою  я  бачив  „половину”,
Мене  ж,  не  прийняла  її  сім’я.

Хто  я?  Сіренький  поліщук.
Вона  з  інтелігенції,  з  панів,
Землею  не  „марала”  рук  
До  них  з`явитись  я  не  смів.

Приїхала,  побачила  мій  край  –
Ліси,  річки,  озера,  болота,  стариці...
Красу  чарівну!  Наш  Поліський  рай  
І  не  послухалась  ні  мами,  ні  сестриці.

В  осінні  дні,  коли  прийшли  свята,
Свій  „графський”  рід  з  моїм  зріднила.
І  чарівна  весільная  фата  
Нас  як  подружжя  поблагословила.

А  після  ЗАГСу  на  дорозі  до  села,
Автобус  наш  в  грязюці  обламався...
Тяжка  дорога  нам  тоді  була  –
На  самоскидах  караван  наш  добирався.

Якби  не  стійкість  милої  Людмили,
Рідня  її  назад  була  б  забрала.
Але  у  неї  вистачило  сили  –
Вона  мене  по-справжньому  кохала.
 
Чорнобиль,  їй  чужий  і  непривітний,
Зустрів  теплом  навколишніх  людей.
І  час  настав  чудовий,  заповітний
Всевишній  нам  послав  дітей.

Сімейні  радощі
У  листопаді,  у  сімдесятий  рік  
Наталочка  на  світ  благословилась,
Життя  потік  ще  веселішим  став,
І  в  тещі  серце  розтопилось.

Через  п`ять  літ  ми  Ніну  дочекались,
Як  сонечко  з’явилася  в  родині.
Бабуся  до    онуків  пригорталась,
Своє  тепло  дала  кожній  дитині.

Ліси,  річки,  природи  благодать,
Тещу  зі  мною  поріднила.
І  жити  б  нам,  радіти  та  співать
Та  влада  знов  по-своєму  судила.

Мене  життя  від  дому  відривало  –
Відрядження,  навчання.  Все  було...
Та  щастя  у  сім’ї  завжди  чекало,
Кохання  все  тоді  перемогло.

Бурчання  тещі,  милої  Людмили  –
За  те,  що  діти  рідко  батька  мають.
Сімейне  ж  щастя  додавало  сили  –
Закохані  завжди  усе  долають.






Я,  повертаючись,  привозив  подарунки,
Щасливий,  обнімав  своїх  дітей.
В  сім’ї  завжди  були  добрі  стосунки,
І  не  було  щасливіших  людей.

Ворог  не  дрімав
Та  раптом  горе  в  хату  завітало,
Якого  я  ніколи  не  чекав.
То  слідчий  Фаранович  так  зухвало  
Зі  мною  розбиратися  почав.

Щоб  посадить  мене,  той  бузувір,
Признання  з  мене  вибивав  ночами.
Кричав  на  всю  сім’ю,  як  звір,
Погрожував  розправитися  з  нами.

Той  прокурор,  що  санкції  давав,
Дозволив  і  дружину  допитати.
(Частенько  хабарі  він  брав,
Що  згодом  зміг  я  доказати).

Та  ні  погрози,  ні  вмовляння,  ні  тортури
Нездужали  мене  зламати,
Здригнулись  пики  ворогів  похмурі,
Коли  відмовився  харчі  приймати.

Боялися  кати  відповідати,
Якщо  закінчиться  трагічно  інцидент.
В  Лук`янівські  погнали  каземати,
(Мені  пішов  на  користь  цей  момент).




Бо  вірні  друзі  в  дзвін  забили,
Що  незаконно  я  по  тюрмах  гнив.
Мене  з-під  варти  відпустили
І  я  законникам  відразу  ж  відплатив.

Обох  суворо  покарали,  
З  доганами  понизивши  в  званні,
Подалі  з  міста  відіслали,
І  на  душі  полегшало  мені.

Іспити  долі
Та  доля  нам  не  нами  написалась
І  іспити  приніс  вісімдесятий  рік.
Нам  знову  горе  у  життя  ввірвалось  –
Приніс  його  стихій  потік,

В  буремний  той  вісімдесятий  рік,
Що  в  пам’яті  навічно  вкарбувався  –
Підрозділ  мій  –  вісімдесят  в  нім  чоловік
З  стихією  вогневою  змагався.

Весняна  спека  висушила  ліс,
І  він  горів  і  верхом  і  низами.
Вогонь  ревів  і  пекло  ніс  –
Хотів  розправитися    з  нами.

В  тій  ситуації  страшній  –
В  секунди  рішення  приймались,
Командами  спасав  підрозділ  свій,
І  ми  стихії  не  здавались.





Мій  голос  гул  вогню  долав,
І  я,  прокопчений  і  чорний,  наче  біс,
Своїх  людей  у  гурт  збирав  –
Гелікоптер  їх  в  згарища  розніс.

Стихія  наче  долю  знала  –
Від  Білорусії  кордони  пропалила,
Тим  пеклом  практику  давала,
Чекала  всіх  нова  нечиста  сила.

Коли  стихію  вгамували,
Я  так  радів,  що  всі  живі  лишились...
Три  дні  в  вогні  –  ночей  не  спали  –
І  в  сон,  як  мертві,  повалились.

Нове  пекло

Хіба  тоді  могли  ми  знати,
Що  попереду  більше  зло.
І  більше  пекло  будемо  долати,
Яке  до  нас  з  Москви  прийшло...

Перед  очима  ті  страшні  роки,
Коли  біда  в  Полісся  завітала.
Віками  мали  рай  поліщуки,
Його  ж  московська  влада  зруйнувала.

Хоча  і  довго  Шелест  опирався,
І  науковці  в  Україні  скрізь  протестували.
Не  згодні  всі  були,  щоб  монстр  будувався,
Та  швидко  всім  роти  позатуляли.

 
Чуже  життя  в  Поліссі  поселилось,
А  супермонстр  роботу  всім  давав.
Страшне  у  лісі  і  в  річках  творилось  –
Ніхто  такого  лиха  ще  не  знав.

Винищувалось  все,  що  там  жило,
Закон  „тайги”  в  Поліссі  панував.
В  раю  природи  панувало  зло  –
Там  хто  хотів,  ловив  і  полював...

Дівчат,  жінок  місцевих  ґвалтували,
А  до  Москви  про  перемоги  звітували:
„В  короткий  термін  запустили!
Усі  рекорди  світові  побили!”

І  дисертації  химерні  захищали.
З  Москви  летіли  ордени,  медалі  –
Страшного  лиха  зовсім  не  чекали,
Не  думали,  що  може  бути  далі.

Та  грянув  квітень  в  той  проклятий  рік,
Що  рай  поліський  знищив  назавжди,
Посіяв  смерть  і  тисячі  калік  –
Усюди  залишив  страшні  сліди.

„Реактор  мирний”  вибухнув  раптово  –    
„Дамоклів  меч”  завис  над  білим  світом.
Діждались!  Здавши  достроково!..
Москва  ж  чекала  знову  звіт  за  звітом.





 
І  верховоди  керівництву  наказали,
Щоб  ще  раз  обдурити  громадян,
Тихенько  всіх  із  міст  і  сіл  евакуювали
Оголосили  там  воєнний  стан.

Війська  хімічні  кинули  в  стихію.
Цивільні  скрізь  вантажили  пісок,
Гелікоптери  запустивши  в  дію,
З  гори  скидали  за  мішком  мішок.

А  ненаситне  жерло  все  ковтало  –
Пісок,  свинець  і  доломіт...
Реактору  ж  було  цього  замало  –
Пускав  біду  і  смерть  у  білий  світ.

Та  врешті-решт  потроху  вгамували:
Засипали!  Забили!  Присмирнів!
Евакуація  ж  тривала!  Скрізь  кричали!
Куди  й  чому  везли,  не  кожний  розумів.

Людей  в  автобуси  і  дизелі  впихали  –
Прокльони,  лайка,  лемент  скрізь  летів.
Неначе  пекло  з  неба  раптом  впало  –
Щоб  описати  все  –  не  вистачає  слів!

По  селах  жах!  Було  іще  страшніше.
Корови,  коні,  кози...  –  все  ревло!
Що  може  бути  в  світі  гірше,
Коли  не  знаєш,  звідки  впало  зло.






А  гучномовці  із  машин  волами:
-  Вантажтеся  скоріше!
-  Необхідне    лиш  беріть!  –
А  на  запитання  усі  відповідали:
-  Робіть,  що  кажуть,  і  мовчіть!

Коли  військові  появились  –
Лякались  люди:  Це  ж  чому,
Вони    у  спеку  в  маски  нарядились,
Яку  нову  ще  маємо  „чуму”?

Та  марно  верховоди  хитрували  –
Адже  ефір  по  всій  землі  шумів.
І  скоро  всі  в  Поліссі  взнали,
Що  на  АЕС  четвертий  блок  горів.

Лишали  люди  все,  що  наживалось,
Кожний  дітей  й  своє  життя  спасав.
Хапали,  що  під  руку  попадалось,
А  дехто  і  собак  не  відв`язав.

За  кілька  днів,  коли  людей  не  стало,
Прийшов  у  села  хаос,  дикий  жах...
Ревло  покинуте,  на  прив’язі  здихало,
Злий  демон  поселився  по  хатах.

Мисливців  у  ті  села  посилали.
Такого  ще  ніколи  світ  не  знав,
Щоб  на  худобу,  як  на  звіра,  полювали?
Хто  врятувався,  дійсно  звіром  став.





Мустанги,  як  в  Америці,  з’явились,
Собаки,  як  вовки,  у  лісі  полювали,
Домашні  свині  з  дикими  ріднились,
Страшні  мутанти  світ  подивували.

На  ліквідацію  війська  послали  –
Призвали  всіх,  хто  з  хімією  справи  мав,
На  біль  і  муки  хлопців  прирікали,
А  дехто  і  в  літах  туди  попав.

Втома  і  спека  ранньої  весни
Страшенно  людям  докучала...
В  пилюці  пекельній  вони
Не  завжди  і  спецодяг  мали.

Злий  атом  нищив  їхню  кров  –
Він,  як  і  влада,    не  жалів  нікого.
І  йшли  вони  в  „  атаки”  знов  і  знов,
Щоб  врятувати  світ  від  пекла  того.

За  двадцять  років  тисяч  вже  немає...
Хто  від  хвороб  й  поневірянь  помер,
А  хто  горілкою  свій  смуток  заливає  –
Калікою  нещасним  став  тепер.

Лиш  декому  з  них  усміхнулась  доля,
Й  вшановані  серед  людей  живуть.
Добила  багатьох  чиновників  сваволя,  –
Чекають,  видно,  коли  всі  помруть.






Щоб  не  було  вже  очевидців  Правди  –
Що  пам’ятають,  як  їх  в  пекло  посилали,
Й  ніколи  не  пробачать  підлості  і  зради,
Яку  тоді  творили  урядовці  й  генерали...

Пообіцяли  і  житло  всім  дати,
І  у  шпиталях  безкоштовно  лікувати...
А  багатьом  прийшлося  бідувати,
Принижено  пороги  оббивати.

Я  з  перших  днів  не  мав  спочинку,
Трудився  від  зорі  і  до  зорі,
Відпочивав  хіба  якусь  хвилинку
У  тій  сумній,  страшній  порі…

Сестра  дружини  в  Ялті  проживала,
Дозволили  туди  відправити  дітей,
Їх  жінка  хвора  в  поїзді  злякала,
Ховалися  вони  серед  чужих  людей.

Щоб  супроводив  їх,  ми  родича  просили,
Щоб  він  дітей  до  Криму  відправляв,
Але  його  з  роботи  не  пустили,
І  він  самих  їх  в  потяг  посаджав.

А  в  Сімферополі  їх  вчасно  не  зустріли  –
Години  в  телеграмі  переплутані  були.
Вони  пів  дня  у  скверику  сиділи  –
Їх  там  наляканих  й  заплаканих  знайшли.






Добившись  дозволу,  я  тещу  і  дружину,
У  Києві  на  поїзд  посадив.
Просила  теща  –  не  вертайся,  сину…
А  як  же  совість?  –  Я  їй  відповів.

Додому  їхав,  скрізь  перевіряли  –
Одинадцять  минув  застав.
Дивились  документи  і  добро  давали,
Коли  добрався,  то  добу  проспав.

І  знову  праця,  втома  з  ніг  валила,
Аж  доки  в  Бородянку  не  попав,
Уклала  в  ліжко  зла  нечиста  сила  –
В  шпиталі  дозу  з  тіла  виганяв.

Там  телеграма  ледь  не  доконала,
Любима  теща  не  знесла  біди,
Яка  з  життя  її  забрала,  
Трагедія  дала  свої  сліди…

Не  знаю,  як  я  звістку  пережив,
Як  дозволу  у  лікаря  добився!
Щоб  він  мене  на  похорон  пустив,
У  розпачі  я  Господу  молився.

Відпустку  на  п’ять  днів  мені  зробили.
Дали  троячок  пачку  на  зарплату,
І  я  помчав  до  Криму,  що  мав  сили,
Та  тещу  вже  сховали  в  вічну  хату.






Не  зміг  я  з  нею  навіть  попрощатись.
Дружині  ж  я  тоді  не  розповів,
Що  захворів  і  мусив  лікуватись.
Дав  грошей,  необхідного  купив…

В  шпиталь  я  вчасно  повернувся.
Зітхнув  мій  лікар,  посміхнувся,
Коли  до  нього  я  з’явився  –
Боявся,  щоб  в  Криму  не  залишився.

Сорок  п’ять  днів  серед  напівмерців  –
Не  міг  спокійно  я  на  них  дивитись.
З  лікарні  відпустити  попросив.
Було  несила  з  тим  миритись.

І  знов  Чорнобиль,  госпіталь  і  ліки.
По  кілька  раз  на  рік,  туди-сюди,
Допрацювався  так  до  повного  каліки,
В  мені  злий  демон  залишив  сліди.

Кругом  неправда  і  сваволя
Під  Київ  у  Вишневе  перевівся,
Там  на  заводі  працював.
З  сім’єю  в  цьому  місті  поселився,
Але  здоров’я  зовсім  вже  не  мав.

Не  міг  ні  їсти  я,  ні  пити,
В  Пущі-Водиці  лікувався.
Але  ж  потрібно  було  жити,
І  я,  як  завше,  не  здавався.



 
На  пенсію  пішов  я,  другу  групу  мав,
Три  операції  мені  зробили.
Не  знаю,  як  я  не  сконав,  
Бажання  жити  додавало  сили.

Хатину  на  Полтавщині  придбав,
Вів  господарство,  бджіл  завів.
Бджолине  „молочко”  та  мед  вживав,
І  відновитись  я  таки  зумів.

Баба  Явдоха  рядом  проживала,
Козине  молоко  несла  щодня.
Вона  й  грошей  з  мене  не  брала,
Я  став  для  неї,  як  рідня.

Та  я  в  боргу  не  залишався,
Завжди  гостинці  з  Києва  возив.
Віддячити  чим  міг  старався,
Її,  як  рідну  матір  полюбив.

На  жаль,  дружина  часто  знемагає  –  
Гіпертонія,  щитовидна,  діабет.
Останні  сили  в  неї  забирає,
Болячок  несподіваних  букет.

Ще  й  урядовці-бюрократи,
Які  для  себе  пишуть  всі  закони,
Добром  нічого  в  них  не  можна  взяти.
Не  люди,  а  потвори  –  пустодзвони.






В  Чорнобилі  ж  була  і  працювала,
І  спокою  не  мала  дні  і  ночі  –
Там  ліквідаторів  нещасних  годувала,
В  тривозі  за  дітей  виплакувала  очі.

Але  ж  немає  правди  в  Україні:
Куди  вже  не  звертались,  не  писали,
Десь  ходять  ті  папери  і  понині,
Вже  кілька  раз  суди  їх  розглядали.

Не  ліквідатор  кажуть  –  потерпіла,
До  мук  її  й  хвороб  не  має  співчуття.
Усюди  тільки  балачки  –  немає  діла,
Онуки  їй  підтримують  життя.

За  гроші  ж  все  скрізь  продається  –
Посвідчення  і  довідки  дають,
А  люд  простий  нічого  не  доб’ється.
Роками  по  інстанціях  снують.

Ті  ліквідатори,  що  Україну  рятували
І  радіацію  на  себе  прийняли,
У  більшості  давно  вже  повмирали,
А  «липові»  живуть,  у  зоні  ж  не  були.

Якби  я  міг  своє  здоров’я  поділити.
Дружині  б  милій  виділив  частину,
Щоб  одним  тілом  ми  могли  пожити,
Хоча  і  сам  я  потихеньку  гину.






Моя  сім'я  живе  в  одній  квартирі,
Фактично  не  одна,  а  три  сім'ї  –
Дві  дочки,  два  онуки  милі,
У  кожного  свій  біль  і  розпачі  свої.

Закон  читаєш  –  наче  все  для  нас:
Житло,  і  пільги,  все  дається...
А  добиватися  почнеш  –  змарнуєш  час,
І    в  спину  кожний  бюрократ  сміється.

І  відповідь:  усе  в  Верховній  Раді,
Це  там  достатніх  коштів  не  дають.
Хоча  й  закони  є,  та  злодії  ж  при  владі  –
Всі  недоторкані,  немов  царі,  живуть.

І  їхні  діти  в  „мерсах”  роз`їжджають,
Побілки  в  діамантах,  запальнички  золоті,
У  барах  баксами  жартуючи  шпурляють,
Прикиди  у  них  модні  і  круті.

У  „царських”  селах  мають  вілли-замки,
Туди  „дівчаток”  возять  розважатись.
У  хутра  й  золото  вдягаються  панянки,
Літають  на  Канари  покупатись.

А  наші  діточки  квартир  не  мають,
Не  можуть  біля  річки  відпочити,
Бо  вже  на  рідні  пляжі  не  пускають  –
Скрізь  і  за  все  потрібно  заплатити.






За  ту  зарплату,  що,  як  жебракам,  дають,
Трудящі  люди  ледве  виживають.
Якщо  ж  зарплати  трохи  підростають,
Відразу  ж  ціни  всі  ростуть.

І  сум  безмежний  серце  крає  –
Народ  у  Батьківщині  не  зростає.
Сумної  ненадійної  пори
Поменшало  скрізь  сміху  дітвори...  

Давно  вже  мачухою  стала  Україна  
Для  тих,  хто  справді  її  любить.
Прийшла  до  нас  лиха  година  –
Вона  як  і  злий  атом,  всіх  нас  губить.

Вітчизна,  наша  рідна  мати,
Сама  себе  в  могилу  заганяє,
В  своїй  сім'ї  не  може  ладу  дати,
І  кожний  рік  десятки  сіл  зникає.

Могильником  стає  вся  Україна,
Бо  справедливість  тільки  на  словах.
Знецінилась  у  нас  проста  людина,
Руйнує  наші  душі  сум  і  страх.

Поліські  села!  Там  життя  немає...
Вже  нікому  там  чути  солов’я,
Не  скрізь  і  соловей  гніздо  звиває,
В  заручницях  у  атому  земля.






Ворони  місто  Прип`ять  обминають,
Там  горобці  цвірінькать  перестали  –
Про  небезпеку  навіть  птахи  знають,
А  від  народу  правду  приховали.

В  деякі  села  люди  повертались  –
Не  прижилися  у  чужих  краях.
В  своїх  оселях  віку  доживають  –
За  рідним  туга  поборола  страх.

Земля  могили  атомні  ховає  –
Вони  у  надра  щупальця  пускають.
Там  смерть  в  підземні  ріки  проникає,
Які  отрутою  усіх  нас  напувають.

Мені  ночами  часто  сниться,
Як  до  Чорнобиля  „ракетою”  пливу.
Назустріч  церква  золотом  іскриться  –
Неначе  це  не  сон,  а  наяву...

Чорнобиляни!  Сестри  і  брати!
Не  забувайте,  хто  ви,  звідки  рід.
У  Господа  прошу:    не  допусти!
Щоб  почорнів  іще  десь  Білий  Світ!

2006  р.









Моя  сім'я
Моя  сім'я!  Всі  спомини  в  мені!
Колись  на  Свято  до  батьків  збирались,
І  зараз  бачу  часто  це  у  сні…
А  наяву?  В  чужі  Світи  усі  порозлітались.

Сестричка  Оля.  Всіх  нас  дивувала  –
Вісім  дітей  з  Миколою  зростили.
Як  білочка  крутилась,  скрізь    встигала,
Її  усі  навколишні  любили.

Свекрусі,  свекру,  і  батькам  допомагала,
А  дітки  чисті  і  охайні  всі  були.
Роботу  в  хаті  й  на  лану  долала,
Як  голубки  з  Миколою  жили.

Зараз  сама  у  Згурівськім  районі  –
Микола  вже  пішов  у  інший  Світ.
Час  побілив  їй  душу  й  скроні  
Сумує  у  чужім  краю  на  схилі  літ.
По  Світу  діти  розлетілись.  Хто  куди...
Спасались  від  проклятої  біди.

А  брат  Василь.  Спочатку  жив  в  Криму  –
Де  після  служби  в  флоті  був  прижився.
Полісся  ж  рідним  залишалося  йому  –
Поліщуком  в  душі  лишився.








Він  до  батьків  щороку  приїжджав
У  рідний  край,  в  свою  оселю  милу,
В  той  рай  зелений,  що  прокляттям  став  –
Тримає  у  собі  нечисту  силу.

Він  зараз  на  Херсонщині  живе  –
В  Іванівськім  районі  вся    родина.
Життя  там  своїм  чередом  пливе  –
Зростив  з  дружиною  дочку  і  сина.

Сестричка  Дуся.  У  сусідньому  селі,
Там  четверо  дітей  з  Петром  зростили.
Коли,  ще  діточки  були  малі,
То  до  батьків  на  свято  всі  ходили.

Розлука  з  рідним  Дусю  доконала  –
Солідна  доза  та  інсульт  її  забрав.  
Ще  й  доля,  що  сім’ю  всю  розкидала,
Петро  ж  із  горя  пити  став.

Його  племінниця  Людмила  пожаліла,
Із  «Жовтих  Вод»  до  Києва  вернулась,
Відвадити  від  чарочки  зуміла
І  знову  йому  доля  посміхнулась.

Сестричка  Саша.  В  Мурманську  жила  –
З  трьома  дітьми,  щороку  приїжджала.
Вона  також  в  свій  край  закохана  була
Та  звісно  ж  і  батьків  відвідати  бажала.






Коли  з  сім’єю  в  гості  приїзджала,
Найбільше  свято  у  батьків  було.
Уся  родина  так  це  відмічала,
Що  святкувало  все  село!

А  після  горя,  що  усіх  спіткало,
До  Дусі  завітала  гостювати,
Та  лихо  у  гостях  застало  –
Їй  чоловіка  довелося  поховати.

А  зараз  вона  в  Мурманську  сама,
П’ять  років  в  Україну  не  з’являлась.
Бо  змоги  до  могил  навідатись  нема,
Та  й  нашого  життя  і  радіації  злякалась.

Брат  Анатолій.  Як  строкову  відслужив
В  Чорнобиль  повернувся,  одружився  –
Мисливством  і  рибальством  жив,
Та  скоро  сам  з  дитиною  лишився.

Дружину  Олю  випадок  спалив,
То  ж  з  горя  випивати  став.
Як  в  мареві  у  ті  дні  жив  –  
З  горілкою  свою  журбу  долав.

Батьки  дружини  дуже  горювали,
Дитину  в  нього  відібрали…
В  евакуацію  ж  до  Мурманська  попав,
Їх  з  мамою  до  Олександри  звали.






Не  склалось  там,  засумував,
Схотілось  в  Україну  повернутись.
Бо  там  своє  коріння  мав  –
Все  те,  що  не  могло  забутись...

Він  на  Полтавщині  дружину  другу  має,
Яка  з  дочкою  зустрічатись  не  дає.
Світлана  ж  батька  також  забуває  –
У  неї  вже  давно  життя  своє.

Мій  батько  від  воєнних  ран  хворів,
Та  не  корився  примхам  долі.
Усім  нам  дати  толк  зумів,  
Встигав  на  службі,  в  лісі,  в  полі…

Але  життя  своє  взяло  –  
В  сімдесят  п’ять  забрали  рани.
Осиротіле  плакало  село.
В  журбі  була  сім'я  і  ветерани.

Матуся  мала  теж  жорстоку  долю
Яка  її  добряче  пошмагала,
Тортури  і  страшну  неволю,
Колгоспне  „рабство”  подолала.

Нас  шестеро  поставила  на  ноги,
В  евакуацію  до  Мурманська  попала,
І  там  її  закінчились  дороги  –
Чужа  земля  для  неї  «пухом»  стала.






А  я.  Завжди  любив  і  поважав  родину,
Хоча  з  батьками  і  не  часто  святкував.
Коли  ж  просили:  поможи  нам,  сину,  
Свої  всі  справи  відкладав  –  допомагав.

На  жаль!  Полісся  нас  вже  не  збирає.
Там  батько,  коло  пращурів  своїх,
А  мама  на  чужині  спочиває  
Розкидав  рід  чужий,  проклятий  гріх!

Бажаю  я,  щоб  наша  вся  земля,
Такого  лиха  більше  вже  не  знала.
Щоб  слухали  нащадки  солов’я,
І  дітвора  щаслива  виростала.

2006  р.



















Чорнобиль!  Сум  і  біль  в  душі...

Чорнобиль!  Болі  пекельні  в  душі.
Полісся  страшенна  біда  полонила.
На  аркуші  ллються  солоні  вірші  –
Сльозою  розбавлені  в  мене  чорнила.

Краса  України    -  чарівні  ліси,
Озера,  заплави,  річки  споконвічні,
Лани  і  луги  –  з  чистотою  роси  –
У  чорному  сумі,  не  рідні,  не  звичні

Це  атом,  що  ніс  усі  блага  в  життя,
Неждано-негадано  злом  обернувся.
Жбурнув  у  довкілля  смертельне  сміття,
Пекельним  вогнем  в  мирне  небо  метнувся.

Той  край,  що  красою  усіх    чарував,
Одна  із  колисок  слов’янського  роду,
Зчорнів!  І  відразу  могильником  став  –
Пекельно  поранив  злий  атом  природу.

Де  тисячі  років  життя  не  вгасало  –
В  оселях  спустошених  сум  поселився.
Такої  біди  ще  Полісся  не  знало  –
В  чужому  й  незнаному  люд  опинився.

Віками  з  лісами,  з  озерами  злиті,
З  дитинства  до  смерті  в  човнах  на  річках  –
Сповиті  туманами,  росами  вмиті  –
Поліські  родини  селились  в  містах.
 
По  всій  Україні  житло  будувалось,
Та  думи  були  не  веселі  –
Бо  рідне    і  звичне  в  Поліссі  зосталось,
Воно  не  зникало  з  сердець  новоселів.

Родинна  оселя  з  думок  не  зникала,
Дух  пращурів  кликав  у  снах.
За  рідним  куточком  душа  сумувала,
Верталися  люди,  долаючи  страх.

По  декілька  раз  їх  назад  виселяли,
Та  туга  за  рідним  селом  не  втихала.
Чомусь  самоселами  їх  називали  –
Вони  ж  старожили,  і  влада  це  знала.

Додому  вернулись  діди  і  бабусі,
У  рідних  оселях  своїх  поселились.
Тепер  виживають  у  пустці,  в  розрусі  
На  рідній  землі,  де  колись  народились.

Та  поруч  ще  пекло  в  бетоні  бушує,
І  рветься  злий  демон  на  волю.
Тріщить  саркофаг!  А  влада  не  чує  –
Та  знову  у  нас  випробовує  долю.

І  нову  біду  в  зоні  влада  готує  –
Там  ядерне    паливо    хочуть  ховати.
Протестів  народних  верхівка  не  чує,
На  волю  народну  не  хочуть  зважати.

 
Обличчя  пора  до  проблем  повернути,
Щоб  зникли  всі  ті  марнотрати,
Що  звикли  з  бюджету  „копійку”  тягнути,
На  горі  народнім  прибутки  кувати.

Чорнобиль  знову  в  дзвони  б’є
Чорнобиль  знову  в  дзвони  б’є,
З  могили  атом  воскресає,
В  бетоні  щупальця  снує,
На  волю  вирватись  бажає.

Він  рветься  знову  сіять  смерть
І  нищити  святу  природу,
А  влада  крутить  коловерть,
Не  в  змозі  сотворити  згоду.

Народе!  Кличе  нас  Майдан  –
Не  помаранчевий  він.  Чорний!
В  Вітчизні  небезпечний  стан  –
Не  вмер  ще  демон  рукотворний.

Злощасний  саркофаг  тріщить,
А  влада  новий  не  будує.
Створить  кошторис  не  спішить  –
„З’їдає”  гроші  ,  час  марнує.

Святеє  віче,  воскресай  –
Поглянь  навколо  віщим  оком.
Вітчизну  знищити  не  дай  –
Прийди  у  світ  новим  пророком.

 
Погрузли  всі  старі  в  брехні,
Їх  язики,  як  в  зміїв,  роздвоїлись.
Знову  в  країні  дні  сумні  –
Майдану  мрії  не  здійснились.

2006р.

Як  люди  так  робити  сміють?
Стоять  оселі  кинуті  сумні  –
Знівечені,  розграблені  старіють.
Як  бачу  в  хроніці  –  не  віриться  мені,
Що  люди  так  робити  сміють.

Хапають  мародери  все  святе,
Що  у  трагедію  в  оселях  залишали.
Ікони,  книги,  посуд  і  все  те,
Що  з  пращурів  від  ворогів  ховали...

Не  думалось,  що  прахом  все  піде  –
Адже  усіх  вернути  обіцяли.
Що  рідного  ніхто  вже  знайде  –
Хапуги  кляті  все  забрали.

Все  те,  що  за  віки  збиралось,
Яке  отрутою  злий  атом  загрязнив
У  світ  пішло!  Пропало!  Розікралось!
Ніхто  грабіж  страшний  не  зупинив.

Воно  десь  в  людях  горе  сіє  –
Хворіє  хтось,  не  знаючи  чому,
Злих  помилок  своїх  не  розуміє,
Що  сам  приніс  в  сім’ю  „чуму”.
 
По  „зоні”  скрізь  розібрані  авто,
Гудуть  шляхами  зняті  двигуни.
Про  наслідки  не  думає  ніхто
І  не  оцінює  злощасної  вини...
2007  р.


Почорнілий  рай
Полісся  дивовижний  край,
Затиснутий  у  пекло  рай.
Сумують  села  в  далині,
Поля  у  чорнім  бур’яні...

В  лісах  не  чути  грибників,
А  ні  зозуль,  ні  солов’їв...
Дуби  в  гаях  стоять  в  журбі,
Вчорніло  листя  на  вербі.

Всихають  вишні  у  садках,
Не  скаче  щиглик  по  гілках,
І  з  клею  „сльози”  на  корі
Вже  не  здирати  дітворі.

Плаче  Прип’ять,  Вуж  ридає  –
В  річки  отрута  проникає.
І  не  затих  ще  невмирущий
У  саркофазі  демон  злющий...

Там!  Де  віками  линув  сміх,
Святкує  перемогу  гріх...
2007  р.

 
Зміст



Чорнобиль  (поема)
Чорнобиль!  Сум  і  біль  в  душі
Чорнобиль  знову  в  дзвони  б’є
Як  люди  так  робити  сміють?
Почорнілий  рай






 
Літературно  –  художнє  видання


Лямічев  Валантин  Валентинович

Чорнобиль  поема  та  вірші



Редактор  –  Василь  Заєць
Комп`ютерний  набір  –  Олексій  Гаврилюк
Упорядник  –  Інна  Рябчевська
Верстка  –  автора.





















 
Друже  мій...

Друже  мій!  Пишу  про  сьогодення.
Вже  оспівана  природа  і  любов.
Я  пишу,  бо  біль  дає  натхнення,
Яке  гонить  з  серця  свіжу  кров.

Я  пишу  про  те,  що  наболіло,
Що  народу  жити  не  дає,
Що  тривогу  заганяє  в  тіло,
Коли  чую:  кожному  своє...

А  коли  ж  про  ближнього  подбають?
Ті!  Хто  обіцянки  роздає.
Які  рай  давно  для  себе  мають  –
А  нам  кажуть:  кожному  своє.
2007  р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=122455
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.03.2009
автор: Valentyn