/монолог/
Я – намисто, я – світло на грудях,
Я – відлуння далеких часів,
Споконвіку мене не забудуть,
Бо мій дотик жінок мило грів.
Я лягало на шию княгиням,
Обіймало я груди дівчат,
Я краси ніби та берегиня,
Бо квітує мій пишності сад.
В мене кожна перлинка – історія,
Камінець – ніби вічності плин,
Я горіло красою під зорями,
Відчувало тремтіння росин.
Хоч й лежало я в скринях забуте,
Не втрачало чарівність свою,
Моя доля й була хоч закута,
Довірялось щораз солов’ю.
На тонкій вигравав він струні,
Моє серце раділо і мліло.
Знало я, що в моїй стороні
Оживе і надія, і віра.
