В цьому терпкому й сірому омуті дня
потопилися мрії, бажання…
Знову сонце за обрій коня заганя –
хай спочине, щоб свіжий був зрання.
А у ночі свої перегони думок.
На які ж бо поставить? Не знаю…
Бо якийсь необачний,
один зайвий крок
знищить все, що я мала,
до краю.
Зачиняю віконниці.
Ніч у вікно
зазирає зірками-очима.
Опускається туга у серце на дно,
недовершена ще, невмолима….
А здавалося,
думка уже без діянь,
віддала себе омуту в бранки.
День любитиму весь:
із добра і страждань,
і розкрию обійми у ранки.
Ілюстрація до вірша - робота ШІ
