Сонцю білому-час, а життю–сума!
Одинокому в приймах із днів обценьки.
Зорі падають з неба, але дарма-
Сила духу стриножена в походеньках.
Як не знайдеш, дурню, куди тікать
Від думок пустих, що руйнують розум,
В самоту розчинись, як в жіночу стать,
Що тебе породила на сміх у росах.
А тепер вже роздмухує смертний жар,
Наче сонце причинне та розпашіле,
Відбираючи в полудень дивний дар -
Жити в житі живі вже не мають сили.
Та ще тихо співають печаль сумну
Там, де з рук розпечених шалом диким
Світ зомлілий, мов дідух вже ліг в труну
Й догорає на протязі смолоскипом …
фото з інтернету
