Пам'ятаєш нічні наші довгі до ранку розмови,
Як знімав з тебе одяг, немов із цибулі лушпиння.
Як хрипким і глибоким робився підступний мій голос,
Як сміялася тихо - розгублена, хтива й невинна.
Я тоді не брехав - обіцяючи ніжність і щастя,
Обіймати як хмара обіймає самотню вершину.
Я тоді не збирався шляхів не здолати і впасти.
Пригортатись хотів, як до нені маленька дитина.
Я тобі шепотів, що ніхто нам не міра, не судді,
Я хотів назавжди, випікаючи серце коханням,
Вірив сам в кожне слово, що виром клектало у грудях,
Вириваючись тихим, шаленим, нелюдським вурчанням.
Я в душі розумів, що тебе обману неодмінно.
Що цунамі прийде і відступить безсилою хвилею.
Та мене непомітно поставила ти на коліна
Безкорисним теплом, якоюсь святою довірою.
Не дано знати нам куди занесе буревієм.
І дорогу надвох нам не легко знайти манівцями.
Та зарубкою ти на мені, найтаємніша пломінна мрія.
І один лише раз так буває, як було між нами.
