Серед степу вітер тане,
душа ще трохи і зів’яне.
А я замріяний блукаю,
десь мрії в темряві гукаю.
І вдень, і уночі міркую,
я бачу долю і сумую.
У небі безмежнім хмари мандрують,
і люди пташиного співу не чують.
Природа зникає, і морок приходить,
підступно щастя тінню ходить.
Та ось на горі заблищали хрести,
релігія мусить нам віру нести.
Коли ти далеко - я сам не в собі,
коли сидиш поруч - ще гірше мені.
Щоб правду в очі не казати,
мушу, як скарб - подалі заховати.
для Г.І.С.
1997-1998
