Ні з ким не розділю самотності своєї
І біль, що по краплинам дощ збирає на підвіконні неба.
Їй від учора вже не було місця на цій землі,
Вона втопилась в безкраїм морі страждань людських і наготи.
І ти ідеш сама, не знаючи куди,
Лишень бо йти, й не знати горя.
І я, відшукуючи тебе скрізь і всюди, вже вибився із сил.
Так де ж ти та, обіцяна мені у Бога?
Чи я осліп, чи збожеволів зовсім?
Я вистроїв тебе стіною сліз,
Я видумав тебе у снах, вдивлячись в порожні очі.
І пустота, зіяюча із них мені шепоче:
«Полиш свої ілюзії пророче,
У Нього вже вготовано усе,
Чекай тисячоліття й ночі,
А коли прийде час,
І втомишся чекати ти у власному безсиллі,
То херувими сповістять про наречену, обіцяну тобі...,
Заплющуй очі і лети у світ тривожний,
У світ миттєвостей і прикростей у світ».
А в тім, прекрасний цей шалений подих,
Що душу рве в лахміття і нівичить усе.
Одні зовуть його любов’ю,
Проте, отрутою інші нарекли...
І ти ідеш розквітчана уся,
Вмиваєшся весною, розмовляєш з громом,
І всі вітаються з тобою, як з весняним богом,
І кланяються квіти осліплені до долі.
03.05.2014