Ще одне життя пішло так випадково,
Не встигнувши спитати Бога, за що
Він наділив тим привілеєм
Побачити себе зі сторони.
А, може, вийшло б все не так погано,
Коли б він розпрощався в грудні з травнем,
Умився б ранком, скину́́в латаття,
Одягся б у весільні урочистії убрання...
А вийшло, що застряг ні там, ні тут,
Й ніби не живеш, а доживаєш,
І хто ж ту пісню доспівувати буде,
Коли вже програно нерівний бій...
Коли тебе вже понесли в ходу останню,
Й за упокій всі поспішають свічки згоріти,
А ти ще теплий і відчувано весну,
Що жити хоче, коли їй очі закривають...
Й обабіч тебе супокійно стануть
Дві дівчини, що поведуть до сонць,
Доньки прекрасної Сапфо
У сукнях білій й чорній...
А ти лежиш такий замріяний в тім кораблі,
Що подорож свою за мить вершити буде,
Й не має діла вже до всіх жінок,
Що прижиттєво спалювали тебе...
Окрім одної - вона завжди у чорнім
І викликає моторошність чи нерухомість
Уже й без того мертвих тіл...
19.02.2016
