Несказане слово колись проросте через кригу,
Дві літери «лю» враз простягнуть в долоні пелюстки,
І подихом ближче відчуєш вологість відлиги,
Посеред цинічної тисняви згубної пустки.
Розвіяний вітром прадавнього літепла спомин
Повернеться так, як відлуння, як ехо з криниці,
По венам, по тілу, дотулиться вилиць і скроні,
І так затріпоче, неначе сполохана птиця.
У тиші почуєш, як важчає сніг на билині,
Як ніч випадає ув осад, а десь на планеті
Чиїсь, нетутешні, в етері заблукані тіні
Узбіччям ідуть, час із ними, він зайвий, бо третій.