Небо розкинулось вгору
На сотні кілометрів ввись над землею
І аж до самого космосу
Шарами атмосфери своєї
Земля потягнулася вниз
Крізь каміння мільйони і тонни руди
Під покривом неба шатра
І аж до самого ядра
Можливо колись й ми дійдемо туди
А поки що ми розгублені
Загублені діти
Яким нікуди дітись
Ми пом'яті квіти
Які лише можуть хотіти
Триматися разом між небом й землею
Ми люди настільки мізерні
Що навіть якщо піднімемось над нею
Далеко у космос покинуті простором часом і долею
Тоді все одно не побачим масштабів
Масштабів того що звемо ми домівкою своєю
На що як й на все Божа воля
