Вже давно в потаємних куточках душі
Не плекаю на зустріч із кращим надії.
Вечорами тихесенько пишу вірші,
Викладаю у них свої думи і мрії.
Я злітаю із ними в небесні світи
І ховаюсь за хмарами в синьому небі.
В цих словах все, що втратила, хочу знайти,
Але падаю вниз, як поранений лебідь.
Я зализую рани і знову встаю
І повзу по-пластунськи крізь темінь і хащі.
Подивлюся ізбоку – себе не взнаю
Я тоді, коли бачу химерні ці пащі.
Вони лізуть на мене із різних щілин,
Заганяють назад у засиджену клітку.
І сльозами зривають ці краплі перлин,
Що сховались під сніг в заморожену квітку.
Я хапаю ці перли й до серця тулю,
Віддаю все тепло, щоби їх відігріти.
А ті тануть в руках, як я їх не прошу,
Бо не можуть розтанувші перли світити.
