Із темряви вириваючи світло,
Повітря розрізаючи з гулом,
Вривається потяга тіло,
Наставляючи фари, мов дуло.
Несеться, мов не бачить зупину,
Колеса, обертаючись, стогнуть,
І за якісь незліченні хвилини,
Завмре у чеканні попереду вогник.
Але поки він мчить нестямно назустріч,
Так невимовно тягне зробити крок –
Поглянути в очі звіра, затамувавши подих нечутно,
Приборкати звіра та вгамувати свій смуток.
