Сурмили дзвінко сурми
і над степом
Із-під копит летіла курява,
І ніби цілячись
у саме пекло,
здіймалась гетьманова булава:
-Доволі, православні,спочивати!
Бо Січ зібрала нас не для гульби.
Вже час настав нам землю рятувати
Від ляхів, яничар і татарви!
Бо іншого не має порятунку,
Лютує ворог і біда не спить.
Пора кривавого їм спити трунку,
А Матінка нас Божа захистить!
І загуло, і понеслось луною
-Веди нас, батьку, добре нас веди,
Веди нас під своєю булавою
Лиш землю врятувати б від біди.
Вона, рідненька, добре нас ростила,
Леліяла, співала нам пісні.
Від неї і краса наша і сила,
І всі наші майбутні дні ясні!
Не боїмось ні шаблі, ні пищалі,
Бо з нами віра, правда і любов.
Хоч і лютують вороги криваві,
Та ні один ще нас не поборов!
Отак було колись у дні далекі
З часів ще наших пращурів-слов’ян:
Дідів і прадідів труди великі
У спадок землю залишили нам.
І ти її люби – ясну й квітучу.
Всім серцем, всім єством своїм люби
Її степи, її моря і кручі,
І ниви, і діброви і сади.
Бо що без неї ти? Якась піщина?
Якась комашка немічна, мала?
А з нею завжди ти – її дитина,
З тобою її слава і хвала!