А вітер вовком вив
В жалобі, стогнав у кроні дерева
Він був самотній. З ним ніхто не говорив!
Просто кидали – на вітер – обіцянки й слова
Ніхто не запитав – де був він?
З яких країв далеких прилетів?
В яких лісах був? В містах яких країн
Він назбирав цих випадкових слів?
Які зізнання чув? Які пісні?
Яку сльозу підхоплював? З яких очей?
Які ламав він стіни – німі, тісні?
Яке волосся здмухував? З яких плечей?
З яких джерел він воду пив?
З квітів яких, зривав він пелюстки?
З яких доріг, здіймав у небо пил?
Які відвідував палаци? І які хатки?
Яких пустель розвіював піски?
В яких горах губився серед скель?
В які будинки стукав? У які шибки?
Дахи зривав з яких осель?
Де бачив щастя на землі?
І де найбільше бачив горя?
Які перевернув і потопив він кораблі?
У хвилях якого океану? Якого моря?
Але ніхто не слухав – всім байдуже було!
Про що він говорив – ніхто не розумів!
О, вітре! Хмар дощових пастух!дитячих мрій крило!
Збирач невиконаних обіцянок і випадкових слів..
