Завжди милуюсь поглядом чужим
Коли він ніжний і криштально-чистий,
А не похмурий, наче сад безлистий,
і не тьмянить його омани дим.
В очах шукаю дивну глибину...
Знаходжу у блакиті клаптик раю,
Від зелені - енергію вбираю,
А срібло мов веде в тенета сну.
Цей темний колір - загадка чудна.
Крокую в ньому так, немов незряча,
У карооких, бач, нестримна вдача,
Та не буває озера без дна.
Роки лишають в погляді тавро:
Мільйони запитань в очах у брата,
В бабусі - мудрість; зрілість, сила - в тата,
У донечки - цікавість та добро.
І я купаюсь в променях тепла,
Закохана в людей, допоки можу...
Знайшовши в їхніх душах іскру Божу,
Сама, немов троянда, розцвіла.
якщо очі - дзеркало душі, то ваше слово нині - люстерко вашого таланту і вміння, любові і почуттів, безмірної доброти і найбільшого талану людини: вміти робити тих, хто поряд, щасливими.
доброю заздрістю заздрю їм!
красивий вірш, Богдано
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
