Де рій бджолиний, біля тину,
Вербових китиць наместини,
Де звив гніздо собі лелека,
Поривом вітру, із далека,
Наге та ніжне, як було,
До нас кохання принесло.
Воно летіло і співало,
У губи ніжно цілувало,
До серця міцно пригортало
І обіцяло..,
обіцяло…
Весняним цвітом все буяло
І те кохання зрад не знало,
Допоки із міцних оков,
На волю вибралась любов:
Я на цім світі головніша,
Я більш глибока,
більш щиріша,
я зріла…
І розказати захотіла,
Кого й коли вона любила.
Відкрила серце й душу в полі,
Там усього було доволі:
Любов до моря,
до родини,
до гір високих
і до Батьківщини.
Та ніжно посміхнулося кохання:
Але любов не може бути рання,
Коли весна і молодії люди,
Вдихають запахи її на повні груди
І цілу ніч, до самого світання,
В очах не згасне ніжне хвилювання,
Коли єство затьмарює бажання,
У нашім краї називається - КОХАННЯ!
