Отак іти за місяцем у безвість,
Сховавши душу за тугий замок,
Вростаючи свідомістю в безмежність,
Де сліз нема, ні болю, ні думок...
Вінок із будяків з чола здійнявши,
У плащаницю загорнувши сміх,
Сузір'ям стати (хоч дрібним) назавше...
Та тягне в баговиння Єви гріх...
І засихає вкотре сіль на віях...
Чи є мета в розлуки - вища суть?
Я алгоритм життя не розумію -
Та чи дано комусь його збагнуть?..
...Ця ніч на двох - в ній тільки я і місяць ...
Отак би йти за ним у небуття..
Мій поводирю світлий, ти не смійся -
Я нерозумне і сліпе дитя...
Любонько! Дуже боляче таке читати. Я не вірю, що хмари назавжди. Прийде сонечко. Все буде добре. Вірте. Така розумничка як Ви все здолає і знайде світло і тепло.
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Все буде добре... Потім, колись... Обов'язково! Дякую, Любочко!
Сильно написано. Щиро, мудро і яскраво. Добре, що є такі автори, як Ви. Котрі задають високу планку в поезії, до котрої дуже хочеться доростати. Моє шанування!
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00