|
– У меня к нему, знаешь, – детство,
Детство – этонеизлечимо.
Вера Полозкова
...Я просто дивилась на Нього і...
Часом, здавалось, що мені все ще шістнадцять... Часом, що двадцять три...
Я сиділа в цій вщент забитій людом залі і відчувала себе такою древньою, наче промайнувші, як один день, десять років, зовсім не десять років, а цілісіньке життя. Моє життя. Наше життя.
Про що я думала в цю мить? Мабуть, про те, яким би міг стати мій світ, якби я вчинила інакше у всіх тих численних ситуаціях, маленьких юнацьких трагедіях та перипетіях, в яких доля безкінечно зводила мене саме з Цією Людиною. Десять років з дня нашого офіційного знайомства виповниться у червні. На жаль, я не пам'ятаю точної дати, так як три роки тому спалила всі свої щоденники. Напевне, тоді це здавалось мені єдино правильним рішенням, аби втамувати біль, злість, або, скоріш, ненависть. (Адже лише вона є беззаперечною протилежністю байдужості). Кумедно. «Рукописи не горять». Таки правда.
Згоріли дати та числа, рядки і слова, проте спогади і відчуття, які вони оживляють у серці не згорять ніколи! Так добре все-таки, що пам'ять має чудову здатність відмітати або принаймні згладжувати все погане, залишаючи нам лище щось тепле та м’яке. Воно схоже на маленьку пухнасту кицьку. Приходить без запрошення, застрибує тобі на колінця і ніжно муркоче свою стару тужливу пісню. І від цієї пісні в тілі миттєво оживає увесь той різнобарвний та клекочучий вир відчуттів, які колись так ревно терзали душу. Ймення їй Ностальгія.
І так добре, так тепло стає на серці від тієї кицьки, що хочеться вчепитись у неї обома руками і замкнути у своїй домівці назавжди.
Ось такі ми, люди... Самі для себе незрозумілі створіння.
* * *
А Він продовжував співати. І кожна пісня врізалась у тіло міріадами спогадів, спалахів, запахів, звуків... Це так незбагненно, приємно та незвично – бути свідком чийогось шляху до мрії. Бачити її зародження, її впертий і наполегливий ріст. Вірити в неї не менш ревно і, попри все, бажати, всім серцем бажати її здійснення. Цікаво, як багато може значити одна людина і як кардинально вона може вплинути на твою долю...
* * *
Часом люди з'являються в нашому житті, аби потім піти. Такі випадкові попутники даються нам для досвіду. Набагато рідше люди приходять, щоб залишитись. І скільки б разів ми не викидали їх із нашого шляху, скільки б вони самі не гримали гучно дверима, кинувши нам услід щось болісне й правдиве, це не змінюється – вони все одно поряд. І саме завдяки їм, ми почуваємось ЖИВИМИ І ПОТРІБНИМИ!
* * *
Я дивилася на Нього, і розуміла, що Він завжди приходив у моє життя саме тоді, коли я губила свою мрію... І дарував мені її знову і знов. Я чула десь, що є люди – камертони! Їх неможливо зігнути, неможливо змусити звучати по-іншому. Їх можна вбити, але неможливо змінити. Є люди, в яких такий камертон наче є всередині, але він прихований, і то звучить, то замовкає. Є, між іншим, і ті, в кого камертона немає взагалі. Не знаю, хто написав ці мудрі метафоричні слова, та проте, вони найбільш влучно характеризують людей загалом, та нас із ним зокрема.
Він належить до перших, а я швидше до других. Мелодія всередині Нього лунає постійно. Він свято вірить у свою мрію і вперто до неї прямує. Таких, як Він, наслідують. За такими йдуть, не озираючись. Гучність моєї мелодії залежить від багатьох факторів. Часто мене гне, мов молоде деревце під різкими та сильними поривами вітру, буває, я замовкаю, сумуючи за минулим, сказаним, зробленим чи, може, втраченим... Ламаюсь, чахну... Та, все одно завжди відроджуюся з попелу, мов фенікс, наполегливо змагаючись за те, аби залишатися «живою», і лунати, лунати ще гучніше, так гучно, як ніколи ще до цього!
Напевне, Господь послав мені Його для того, аби камертон всередині мене не ржавів, не припиняв звучати. Він з'явився, аби своїм прикладом та вірою надихати й підштовхувати до нових звершень. Мабуть, Він один з найкращих творчих янголів, які в мене були. Або навіть єдиний, хто залишився. Це щастя, коли є ті, хто вірять в тебе і в кого віриш ти. Попри все. Котрі залишаються…
* * *
А тим часом, він співає... Старі та добрі композиції. Як давно! Як же давно і якою древньою можна почуватись всього лиш у 26! Поруч сидить найдорожча мені людина. На колінах вмостилась і ніжно муркоче кицька на ймення Ностальгія. Сьогодні щасливий вечір. І хоча я в товаристві малознайомих, по правді, чужих мені людей, двоє з присутніх тут можуть замінити часом цілий світ.
ID:
584161
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.05.2015 20:45:55
© дата внесення змiн: 11.05.2016 15:36:56
автор: Інга Хухра
Вкажіть причину вашої скарги
|
