Пішла, залишивши мені медалі і почесті,
І все ожило, тільки люди – на диво німі.
Кохання у венах вбиває хвороби і пошесті,
Бо образ твій, як ікону, знаходжу в імлі.
Я крила земні одягнув ще минолої осені,
Та в вирій чомусь полетіти не зміг.
Від твоїх листів на душі так багато осаду,
Що я від утоми падаю листям до ніг.
Коли канделябри дерев запалають мов свічі,
Муза змінить на вечір свої райські плани.
І наші стежки для кохання до болю не вічні,
Бо літом на вікнах із холодом твоїм розтану
