8. Назад в тумани.
Упав, скотився. Надірвався.
Я знову втрачений й один
І знов гадав, що закохався,
Та знову помилився з тим…
Занедбаний й покинутий в туманах
Лежу й не бачу Сонця
І вже нічого не жадане
І вже не граю в оборонця,
Бо я не є коханий…
Роса холодна падає на тіло,
На таке ж холодне тіло як й сама,
Тепло пішло, усе згоріло,
Лишилося лиш ехо від життя
І я сиджу й тремчу, й несміло
Мовчки сплакую буття,
Хоч рана нова вмить переболіла,
Загоїлася пошрамована душа…
І не впаде гірка сльоза,
Бо все лишилось в водоспаді
На тій горі де й закінчилась гра,
Де ми були обоє б раді
Прожити радісне удвох життя.
Та добре, добре, що не взнав
Від тебе ласки та тепла
І не цікавився, й не розпитав
Фіксоване ім′я,
Бо те тоді б стояло у тумані,
Як й вперш—міраж,
А я в надії, що жаданій
Я буду знову мовби страж
І знову крізь вітри
Піду на гору, до проміння,
А там, звичайно ж, ти
Стоїш з Господнього благословення,
Та ні, дурак, тебе вже не знайти,
Бо терні колючки
Відбили все хотіння
Твоє, за мною йти,
І хоч не було в нас непорозуміння
та все ж розстались ми…
і я сиджу отут у темноті,
весь мокрий від туману
і мертвий мовби ще в житті,
бо й промінь не загляне
у душу кляту, в небутті,
де велися бої страшні,
де гар, де попелище,
де зараз вітер свище,
де серце, мов твердиня, кам′яне
обложене з усіх боків списами,
всередині ж надія вже гниє
і стогне дико лютими ночами,
бо знає бідна—не прийде,
не гляне добрими очами
й на гору Сонця не візьме,
не відведе незнаними шляхами
на місце радісне, святе,
де грітиме кохаючи роками…
ще іноді я схоплююсь та роззираюсь,
шукаю квіточку свою,
та помиляюсь, гірко помиляюсь
уже не вперше на власному шляху,
бо вже не вперше намагаюсь
завдати ляпаса буттю,
але для чого я стараюсь,
якщо завжди один іду?...
і не доходжу цілей,
хоч маю не одну мету,
а може все ж бракує віри,
а може не для того я живу,
аби любити, щоб кохати,
щоб радість у сім′ю нести,
аби і миті не втрачати,
аби іти й ніколи не піти,
аби давати, лиш давати,
усе, що можна роздобути, взяти,
аби кохати, знов кохати?...
я закриваю очі, я кричу
і крик так голосно лунає,
що я тремчу, що я тремчу,
а болі тої і не відчуваю…
не знати щастя та тепла,
любові та кохання,
я ж зрозумів—ось це життя,
життя втрачання та страждання,
як кара за неповні почуття,
не наполегливість та намагання
зігнути об коліно те буття,
де процвітає пса жадання
задовольнятись від найбільшого шматка
чужих утрат, й мовчання
усезагальне втримує той світ
і навіть розвиває,
а я, немов калини цвіт
під осінь, сохну та вмираю…
але нехай, нехай я й тут,
та встану, хоч і голий
і рушу у примарну путь
в керунку віри й волі,
а ти, Ромашко, вже забуть
про ту ймовірну долю,
де радостей життя ворони не клюють,
де я би не позволив болі
змінити щастя суть
і де пороки би й не грали ролі.
Бо ті в коханні не живуть,
Вони, хіба, ось тут, поволі,
Стиха душу рвуть
З′їдаючи бажання волі…
Але вставай, Романтику, вставай,
Так люди не живуть,
Вставай, іди шукай
Свій шлях, найважчий путь
Й на ньому всіх перемагай
І найсильнішим будь
І не звертай, нікуди не звертай,
Хіба звертай на люте лють
Й найнижче нижче ще скидай,
Нехай там рвуть, усіх хай рвуть…
І я піднявся, встав,
Непевним кроком рушив,
Куди, не знав,
Та головне, що зрушив
Той світ в якому загнивав…
19.03.13
9 Хуртовина
Тихий смуток в голові,
Та не б′ється серце
І землі ці пусті,
Де я мав би вмерти.
Тихі кроки босих ніг
По стерні колючій,
Біль, бо я не зміг
Стримати палюче
Заціпеніння у душі
І так гнітюче
Тепер мені…
Але чого хотіти в мертвих квітів,
Чого хотіти в тих, кого нема,
Я ж бо хотів усіх зігріти,
Самого ж вкутала зима…
Я не проснуся, не проснуся,
Ось тут мені навіки спати
Й як добре те, що не вернуся
Й не зможу знову покохати,
Як добре те, що все покинув,
Як добре всіх лишати,
Так добре, що загинув
І не прийшлось ховати.
Іду, я голий, мокрий,
Іду в туманах власного життя
І день іду вже бозна-котрий
Іду та без пуття.
Так би хотілося співати,
Про той далекий героїзм,
Про тих хто не зміг кохати
Через клятий імперіалізм,
Але чого такий сумний я,
Чого нагадую минуле,
Коли навколо пустота
Й мене усі забули?
А може варто вже міняти
Й себе й навколо все,
А може варто вже ступати,
Та не туди де все цвіте,
Туди, де віють хуртовини,
Туди де лід і де вогонь,
Де не знайду людини,
Туди, де одягнуся в бронь
Й сильнішим стану за думки
І за власне серце
І допоможе це мені знайти
Любов велику і відверту,
Таку, яку вгорі я не знайшов,
Яку я бачив на горі,
Але тому, що не зборов
Усі страхи в собі,
Тому і втратив, що знайшов
І йду у пошук знов,
Але тепер іду у хуртовину,
Іду в сніги, в метелицю іду
І хай попробує хто спине,
Я знищу те, оте я вб′ю…
Ось так у роздумах іду
І холод тіло все проймає.
Та де одежу я знайду,
Якщо навкруг й дерев немає,
Якщо в полях найперших я,
Де кожен раз по новому ступаю
І звідки вже немає вороття
І кожен той хто голос заявляє
Не має тут свого лиця,
Його лице хіба що уявляю…
Найперше поле забуття,
Бо тут усе я забуваю,
Втрачаю суть життя
І нову суть шукаю…
Я оглядаюсь навкруги
І бачу переміни—
Ногам вже легше йти,
А вдалині сивіють стіни
Тих гір, де водоспад
Застиг у льоді скований,
Які накрив холодний снігопад
І під снігом тим качеля схована,
Де ще недавно солодко гойдався
З ромашкою веселою в руках,
Та як жорстоко помилявся,
А як надіявся у снах,
Що врешті я гори добрався
І навіть втратив страх
Й відкрився, і признався,
Що вже бував на тих шляхах
І…знову помилявся…
Нехай паде там снігопад.
Нехай засипе гору ту
Й хай льодом буде водопад,
Де я лишив тугу свою
Всі сльози виливши печалі,
Де все сказав, де все сказав,
Тепер іду чимдуж, чимдалі,
Іду по те, чого ще не пізнав.
І буду сам собі поводирем,
Вказівкою собі я буду,
Так, що Романтику, з тобою ми зайдем,
Туди, де не заходять люди.
Лишайтесь гори в далині,
Обіля поля забуття,
Лишайтеся холодні та самі,
А я іду, знайду життя…
Й чим далі йшов, тим дихати хотілось
Й зникала із землі стерня,
Та холоднішало, темнілось
І накривали відчуття
Якоїсь бурної негоди,
Чогось могутнього та непростого
Й немає де просити допомоги
Її просити нема у кого.
Та я ступаю, та сутулюсь,
Все холоднішає чимраз
І мрію вже: ось одягнусь та взуюсь
Й немов відважний скелелаз
Взберусь туди,де вічно мліє,
Де буду першим й лиш один,
Та мрію надарма, бо холодніє
І не зігріюсь від завужених судин,
Пора вже щось обрати, щось знайти,
Чи може в жертву принести,
Щось внутрішнє, згори,
В натомість тут, отримати тепло,
Щоб легше йти було…
Та що це? Я не сам!
Не вірю вже своїм очам:
Туман зникає, поле кам′яніє
Й мерещаться немовби пелюстки,
Але такі холодні є вони, ясніє,
Та не від Сонця—це сніги,
Навкруг уже сніги
І дивне щось далеко миготіє
Й я замічаю ще чиїсь сліди,
Якими навкруги рясніє,
Та я продовжую іти,
Бо шкіра твердне та дубіє
І треба по скоріше прилисток знайти,
Докіль я не впаду і не зомлію…
Та тінь мигтить вже недалеко
І щось страшне то, дике щось
І страх мені перемогти нелегко
І начебто, на мить, здалось.
Що те страшне чекає миті,
Аби мене, беззбройного вхопити,
Бо ходить ніби навкруги
Все ближче, ближче, ближче
І ось уже боюся далі йти
Й схиливсь плечима нижче,
Стараючись те щось підстерегти
І розібратись у видінні.
І бачу: рухи ті повільні,
Масивне тіло, хижі очі
і ікла до їди охочі,
та біле хутро, чорний ніс
і довгий-довгий хвіст
й не певен хто це—вовк, вовчиця,
могутній демон, сильний звір
і ось він колом мчиться
і блискає той хижий вишкір,
і лиш несеться думка в голові,
як тягнеться стрибок,
в пориві і миттю на мені
уже лежить важкий клубок,
язик облизує лице,
а ніздрі пару видихають,
в очах тих синіх щось живе,
вони мене наскрізь проймають,
а від тепла усе пливе…і я вмліваю…
великий звір мене прикрив,
не дав замерзнути одному,
а світ великий, сніг накрив
й тепер зима у ньому якій прийдеться далі йти,
шукати щось від доброти,
та спершу б взнати хто цей звір,
що вчасно так мене зігрів
своїм білісіньким хутром
білішим певно ще нутром,
так що проснися відійди
і відповіді всі знайди…
20.03.13
10. Вовк вернувся
У затишку проснувся з диких снів,
Огорнутий хутром зі всіх боків,
Білесеньким й гладесеньким, мов шовк,
На лапах-подушках лежачи
Й чийсь храп з пробудженням моїм замовк
І звір притих неначе.
Я так й лежав в середині клубка,
Не знаючи ні снігу, ні морозу,
Не знаючи де я
І чим же заслужив це ложе
Обіля звіра й хто же він,
Й найголовніше—відкіля,
Хоча в думках й пройшовся передзвін,
Початок беручи ще з юного життя,
Де друга я шукав вгорі
Й коли сюди ще не спускався
І мрії мав ще золоті,
Та щось робити намагався,
Щоб дні були цікаві, не пусті,
Докіль сповна не розчарувався…
Я пам′ятаю той свій дух
І пам′ятаю перше те бажання,
Яке здійснити міг лиш друг,
Та я не мав товаришування
Й думок не міг сказати вслух,
Нікому, вдався в блазнювання
Й настільки низько впав,
Що здав, усіх продав,
Взамін на спокій, тишину.
В якій і досі я сиджу…
Тоді симпатію жадав
І кроки перші проявляв
Назустріч їй, прекрасній Соломії,
Але не знав, тоді не знав,
Що її отримати я так і не зумію
І так страждав, Я помирав
Й зі мною всі надії
Й відтіль я падати почав
В свої світи, у власні мрії,
Де все я мав. Де все я будував
І де кохав щасливу Соломію…
Ось тут, внизу. Серед снігів
Отримав прилисток лише від звіра.
Бо навіть тут я не зумів
Отримати іще якусь довіру
Від квіточки звичайної з землі.
Ради якої видерся на гору
Й пролив плачі солоні та гіркі
І розказав про всю свою недолю
І квітка та мене зреклась,
Вона піднялася у небо,
Вона любов не далась,
Бо їй даремного не треба.
Та не про те, ще про старе,
Про втрачене навіки.
Та про реальне, про живе.
Хоча по тім спливли вже ріки.
І Соломія не дитя6
Зцільована і згубленої вроди,
Бо віддала своє життя
На користь продовження природи…
А я все сам, я лиш один
Й нікого не хвилюю,
Своїх фантазій син
І їх же й сам будую…
Тоді, втрачаючи її,
Я відчував шалене спустіння
Й почав шукати те в собі,
Що відродило би хотіння,
Бажання і снагу й стремління
І я знайшов, знайшов його:
Могутній символ власної надії,
Що справедливість, та добро,
Він втілення моєї мрії
І вовком я назвав його..
Вовк стрепенувся і піднявся,
Холодний сніг мене обняв,
Так, так, не помилявся.
Його я правильно назвав.
Він так пішов негадано. Давно,
Лишив мене самого
І я упав в туманне дно,
На світу дно холодного й пустого.
Й я встав, голісінький, серед снігів.
Не відчуваючи морозу,
Бо ж таким як він, я бути захотів,
Своїх жадань—апофеозом.
Поглянув в сині очі, мов у лід
І вже крім спокою нічого там не бачив
І зрозумів, що він—мій рід
Й для мене більше значив,
Ніж спогади важкі,
Де дні в страху, сумні, пусті
У безнадії і безповоротні,
Та час пройшов і я прийшов
І зміни відбулися незворотні
Й рушаю в подорож я знов,
Аби осмислити і все перевернути.
Хоча того і не вернути,
Та головніш усе збагнути,
Аби направити життя вгорі
І долю врешті-решт знайти собі…
Мій вовк ожив та зважено пішов,
Тримаючи свій шлях ще в несвідоме
І я за ним ішов й боров
Сніги, та відчував—холоне
Моя нещасна кров.
Та не здавався. Прямував
По полю. В хуртовині
Й бодай найменшого бажав—
Плаща легенького на спині,
Аби прикритись від вітрів.
Морозу, снігу,
Та біля вовка пасти б не посмів
І скоро запашів від бігу
Щосили несучись вперед
І обганяючи старого друга
І не потрібен був ніякий плед.
Його б сприйняв би як наругу,
Над власним духом, над собою,
Бо я несусь, немов стрілою
У перше те. Від чого все пішло,
Де взнав про зло, добро
І де почав ділити ці світи,
Де можу спати. А де йти
І явно те, що йду ось тут,
Бо тут немає пут,
Як б мене тримали.
Які би думку нав′язали,
Які би волі не давали,
Бо тут я вільний, не один,
Бо тут своїх фантазій син
Іде вперед, аби переродитись,
Аби повстати, воскреситись,
Усе старе зім′яти в кулаці
Й зарити глибоко на дні.
Тим давши шлях новому я,
Де Вовк—моє життя….
21.03.13
11 Ромашка
Обвіяний, в снігах, схололий
Посеред поля, лиш один.
Натомлений в покорі та неволі
З душею згірклою, що мов полин,
Шукаючи якогось одкровення,
Та не в туману, не в вітрів,
Отримав з снів одне імення,
Яке, раніш,вже серцем грів,
Та не було мені прощення,
За те що скоїв, що посмів
І це було мов відомщення
За масу непотрібних слів.
Бреду один, та мовби й не один
У світі без надії, та без мрії
Своїх же вчинків син,
Як наслідок минулої події
І без вбрання, і без взуття,
Лиш голим тілом на морозі,
Бо це—мов віддзеркалення життя,
Яке зігріти сам не в змозі
Бреду один, без допомоги,
Шукаючи хоч щось в полях,
Того, що не знайшов у Бога
Й в буденних верхніх снах.
Ось тут, наразі, лиш роздратування,
Хоч ціль мені, хоча б мету,
Щоб мав до пошуку бажання,
Мені б тут постать бачити твою.
Нехай би марево, видіння,
Нехай би лиш твоє ім′я
Й тоді я матиму хотіння
Розмалювати це засніжене буття…
Ти зверху бачиш, прочитаєш,
Про тінь, що поруч мене йде,
Та не питайся, бо не взнаєш
Чия то тінь насправді є…
Та тінь, що вигляд має звіра,
Що споглядає, стереже,
До нього маю я довіру,
Бо він мене від смерті береже…
Тож я іду, давно, та мов спочатку,
Бо ти в полях, з′явилась, Забуття
І там у снах, вгорі, ти кличеш—ведмежатко,
Але насправді тут Романтик я!...
Я б озирнувся, та не бачу,
Бо слів мені достатньо не даєш,
Тому життя веду собаче,
Й таким буду допоки не прийдеш.
Нехай ти там, вгорі, жартуєш,
Та тут побачиш тільки біль
Й яку би мрію там не побудуєш
Її покриє тут і гниль і цвіль
І це сповна у почуттях відчуєш,
Бо тут лиш гіркота та сіль…
Попробуй, уяви ті очі
Розгублені, серед снігів,
Я їх розплющую щоночі.
Коли виходжу з денних снів.
Тут сіре небо, хуртовина,
Чи не боїшся ти прийти,
Бо сам усе це не зупиню.
Тобі прийдеться помогти?...
Ось в відчаї, в розчаруванні
Пересуваю ноги по снігах
В постійному чеканні,
Що хтось заявиться у снах.
Такий, що виб′є холод й лід,
Якщо не згубиться в роках
Й знайде найлегший брід
В потоках спогадів, переживань,
Страху, безсилля і страждань,
Які нехотячи, звільнив
І ними світ весь наводнив…
Ось в відчаї, навколішки паду,
Тремтять сухі вуста в мовчанні
Й руками сніг гребу, гребу,
В якомусь хворобливому жаданні
Добратись не гори, а дна.
Шукаючи собі ж страждання
І вносячи його в чуже життя,
Але таке було твоє бажання…
І дмуть вітри, все снігом замітає,
Та рвусь в пориві до землі
І серце тисне, розум завмирає,
Бо ось у кучугурах я, на дні
Із хвилюванням знову споглядаю
На те, що необхідно так мені
І обережно сніг навколо відмітаю
І дихаю на квітку чарівну:
Із нею був, її я знаю
Й скоріш за все, нагору знов піду…
З ромашкою в долонях, до проміння,
Щоб винести, та не з туману, а з снігів,
Аби на мить явилось просвітління,
Аби на мить тебе ось тут зустрів
І тут же втратив, втратив все
І знов б на дно скотився,
Сюди, де холодом несе,
Де із собою я не примирився.
Ось тут, в сугробах, сидячи
Чекатиму ілюзії, мари
І грітиму тремтячі пелюстки…
22.03.13
12. Випадкова зустріч.
Безладний день не виштовхнув зі сну
І навіть тут, проснувшись,
Побачив—сам сиджу
І досі суму не позбувшись,
Намарне те я стережу,
Що має посмішку німу…
Ромашка моя вже застигла
І лід скував тендітні пелюстки,
Та не Весна, тому і не достигла,
Ще рано їй в світи іти.
Такі ось квіти холоднечі
Я зустрічав не раз в житті,
Вони—ще юні, серцем же старечі
І не квапливі в власному бутті.
Вони так довго дозрівають,
Що й не спадають пелюстки,
Але закриті в пуп’янок й лякають,
Бо шлях до їх сердець не віднайти
Загубленим Романтиком у полі,
Яке й Весною бачить лиш сніги,
А цю ще й лід скував—не доля.
Мабуть, потрібно далі йти…
Над головою біда тінь метнулась,
Лиш блиснув оскал й зник,
В повітрі духом волі чулось,
До якого я вже звик.
Мій звір завжди мене штовхає
Вперед, йому б лише вперед,
Іду я, голий, краще пошукаю
Якийсь би одяг, хоч би плед,
Від нього більше ласки взнаю…
Ось так без сумніву кидаю
Чарівну квітку льодяну,
Бо в ній душі не споглядаю,
Мабуть у льоді більше теплоти знайду,
Ніж в тім стебельці ніжної краси,
Ромашечці уквітчаній кристалом
Й хоча би міг її на гору понести,
Та й Сонця їй буде замало,
Аби іронію спалити злу,
Яка ще більш вітри ганяє
І снігом замітає пустоту,
Де крім туги нічого більш немає…
Я виліз з ями, рушив у поля
Шукаючи сліди мого проводиря,
Який спішив в непевні ті місця,
З яких давно все почалося,
З яких і виріс дивний я,
В якім усе ще збереглося
Те відчуття таємного буття,
Яке ось тут я хочу розгадати
І винести угору, в сни,
Аби суспільству показати
Наскільки лицемірні ми…
Але наразі світ пустіє
У нім лиш небо сіре снігове
І те ж навколо на полях біліє,
Де двійко шукачів пригод іде.
Я ж спробував, я вп’явся в руки,
Я потягнув на себе ту,
Яка ніколи не захоче злуки
І звісно не прийме зимову цю пору,
Бо серце в неї є свідоме,
Хоча й осіннє й в ньому листопад
Й тій Нестандартній наперед усе відоме,
Й без непотрібних будь-яких порад.
Та не жалію, не збирався
І не одні світи вже руйнував,
В цей раз я просто помінявся
І жити тут, а спати там почав…
І я крокую снігопадом,
А впереді єдиний друг,
Який являється свічадом
Усіх духовних розладів й недуг
І водночас бажанням та стремлінням
Всю темінь тут перемогти,
Та не поможеш ти, осіння,
Бо нестандартним в світ ілюзій не зайти.
Мені хоч плед на плечі
Й вкутавшись зігрітись,
Бо хоч ще плечі молодечі,
Але не хоче серденько гоїтись
Й мені б знайти в що загорнутись,
А може притулитись, доторкнутись,
Хоча би рук, хоч пальчика пучка,
Щоб я відчув, що є життя,
Не тільки в розумі, не тільки в снах,
Але й на цих замріяних полях.
У роздумах спіткнувся, ледь не впав,
Та не звернув на це уваги,
Бо стільки раз із дна вставав,
Що ці підйоми не дають уже наснаги,
Вони це мов усе життя,
Коли і здобуваєш і втрачаєш,
Міняєш мрії й почуття,
В кінці, звичайно ж, помираєш…
Але спіткнувшись, зупинився,
Тремтячи кулячись один
І добре обрій роздивився,
Де серед білона сніжних балерин
Немовби хто непевний появився.
І я подумав—знов мара,
І знов ілюзії мене сповняють,
А постать та—метіль то снігова,
В якій кристали льоду пролітають,
Вони мов цільне, та душі не мають…
Тряхнувши головою рушив далі,
Не хочеться брехати знов собі,
Забувши спроби ті невдалі,
Які лишили наслідки важкі.
Та думка про непевне щось, лишалась
І я все подивлявся вдалину,
І враження було, немовби наближалась
Ота, яку лишив у снах саму.
Вона зникала й появлялась
І дійсно, мовби та мара
Хиталась у боки, та викривлялась,
Немовби й твердь, та мовби пустота.
Від звіра мого й сліду не лишилось
І я не знав куди же він пішов,
В метілі все навкруг немов збісилось
Й такою же холодною лишалась моя кров,
Як врешті надто близько підійшов
Й мара у кілька метрів зупинилась.
Я зблід—це ж не наснилось
І це навмисно, мовби випадково,
Невже світи два співмістились
І в очі ці я глянув знову.
Оце ось зустріч випадкова,
Не до бажання, не по волі
І не знаходжу навіть слова,
Хоча думок доволі,
Та як же далі, що робити,
Ти підкажи, як тут вчинити…
23.03.13
3. Плин моєї душі. Чи важко мені забути минуле—запитую я себе?
Мара зникала, знову появлялась,
Мара була, на щастя, мовчазна
І раз-по-раз в снігу ховалась
І виникала знов, немов жива.
У голові думки роїлись
І серце калатало кам’яне,
Та говорити не хотілось,
Бо що б не говорилось—все пусте.
Й коли розгублений отак стояв
У голові крутивши все старе,
Десь спереду, далеко друг мій загарчав,
Тим нагадавши, що він є…
Й я стрепенувся, спам’ятався
І воля всю зібравши у кулак,
Якою часто від ударів відгортався
Усяких лицемірів-вовкулак
І впевнено ступив у ту мару,
Мов броненосець—напролом,
Руйнуючи минуле, йдучи в пустоту,
Прощаючись з єхидним злом…
Мара вп’ялася в тіло,
Але, слабенька, крізь пройшла
І я, облегшений, пішов вже сміло,
Чимдуж, в засніжені поля,
Лишаючи химеру всім вітрам,
Всім бурям, ураганам,
Лишаючи її вже не моїм шляхам,
Бо ними йти ніколи я не стану.
Той хай бреде, хай ходить тут
Шукаючи того, хто сам шукає,
Хай томить ту мару гидота й бруд,
Яке вона сама збирає
У вигляді досягнень, там, вгорі,
Втішаючись тому, чого немає,
Та тут вуста її пусті
Її саму вітри ганяють…
Тож я ішов на поклик друга,
Що знов явився тут мені
Й лишав снігами напрям, смугу
Йдучи до місць, де вперш лихі
Обсіли ще малу мою голівку
Зі шкіривши всі зуби на показ
І хибну роблячи вказівку
Зростати, мовби дикобраз,
Весь на голках, втікаючи від всього,
Не вірячи і сам собі,
Та добре, що почав з простого
Піднявши очі, світлі ще, ясні,
Вдивляючись у трави, у землицю,
У небо, річку, та ліси
І тут внизу тепер, здається—сниться
Тепер здається—неможливо досягти,
Того багатства, розмаїття,
Яке в дитячі мав роки,
Яким же було яскравим те суцвіття:
Серед багатства бідним йти…
Тепер поля, метелиці та хуртовина,
Себе своїм життям сюди загнав
Й здається ось, оголений, в снігах загину,
Ще й ту мару брехливу зустрічав,
Та добре, що я маю звіра,
Я з ним до витоків прийду
Знайду мету, відкрию цілі,
Відроджу стимул та жагу….
Ще би минуле позабути,
Потік спинити бурної душі,
Усе осмислити, збагнути
І знищити всі спогади пусті,
Лише б яскраве залишити,
Та ба, є певна в тім біда:
Як різні епізоди разом зшити
І перекроїти по-новому життя?
Ось знову чую голос з вишини
Із того світу, де дрімаю,
Де стільки бруду та пітьми,
А Сонця майже вже немає.
Ось чую голос не такої,
Що Нестандартна, та така як всі
Й вона не знає, що робити із собою,
Бо кути душі її напівпусті.
Немов й насичена буденним
І стимул є, і є мета,
Але зустрітись хоче з безіменним
Й з нуля зростити почуття.
Та Нестандартна проживає
Просте, буденне Левове життя,
Але в душі того бажає,
Що розмалює прісне та нудне буття.
У неї плин ріки спокійний,
Ні кроку в ліво, в забуття,
А розум ще не скутий, вільний,
Бо впереді її ще майбуття.
Той голос глухо так лунає
І тут немає ще лиця,
І тут немовби сон те споглядаю,
На фоні світу—простота,
Бо я страждаю, я шукаю,
Для голосу—це лиш бо гра…
Всі ріки протікають незворотньо,
Вони течуть і за собою тягнуть бруд,
Хоч є у них місця ще поворотні,
Та не спиняються і далі ті течуть,
Вони—шляхи намічені Господні
І за собою все несуть,
Що попервах робилося, творилось,
І що забули, в мулі залишилось,
Та все дійде із водами кінця
Й в кінці лише знайдемо забуття…
Так як і я, мордуюся, шукаю
У спогадах триклятих тут блукаю
І намагаюсь, розбираю,
Оте з чого страждаю,
Але потрібно знати всі причини
І хід подій і чин людей,
Ніхто крім мене це не спине
І не зітре, не вирве із грудей…
24.03.13
1. Париж
В засніжених полях блукав
Ідучи по слідах сумного Духа
І голоси усі повідкидав,
Які з надією я спершу слухав,
Та знов і знов у марево ступав,
Де вітер крижаний щосили дмухав…
Я втік із поля Забуття,
Коли надміру вже туди вертався,
З гори падучи Каяття,
Де з першим голосом прозустрічався,
Заледве вирвавшись з туманів навісних
І джерело із сліз зродивши:
Вмить спалахнувши, вмить й остиг,
Так понадіявшись й не полюбивши.
Пішов в світи з туману у сніги
І там блукаючи і знову помилившись,
Я міг хіба що з звіром йти,
З самотнім серцем залишившись…
Хоч серце й скам’яніле—бастіон,
Але душа тепла бажає
Й ще зріє в ній надії ембріон,
Що попри все когось чекає…
Ці два світи: вгорі й внизу
Немов одне та зовсім різні,
Бо зверху сплю, внизу—живу,
Внизу дитина, зверху ж пізно
Про речі говорити слізні:
Про відчуття та почуття,
Бо там реальність, строго, грізно,
Там душі у людей залізні,
Там не кохання, там жадання,
Хоч й я жадаю у обох світах,
Та примху маю спілкування
В фантазіях внизу, не в верхніх снах…
Сьогодні б йшов минуле розбирати,
Боротись з демоном усіх страхів,
Та відчуваю—досить марнувати
Можливість вибору шляхів.
І голос зверху знову долинає
Із дивовижно-фантастичних мрій,
Де, тішусь я, обмеження немає,
Для місць, для вчинків, для подій
Й уява світ такий вже розгортає,
Що я тяжію від надій.
Тут можу те, що в снах не маю,
Тут можу будувати вмить
І те, що угорі роками досягаю
Тут в хвилі вже назустріч мчить,
Але біда у тім, що довго не тримаю,
Бо лиш в взаємності вогонь горить
Святими почуттями, а того не маю…
Ось оскал звіра блиснув в далині,
Мій демон Духа все втікає,
Коли лунає голос в пустоті
І лик в цікавості являє
Мій гість шукаючи того собі,
Чого і я вгорі не маю.
Стривожений, в снігу стою
І знову в далину вглядаюсь,
Та марева того не пізнаю,
Тому не йду, не спокушаюсь,
Хіба що чую шум вгорі,
Чиїсь то мрії полетіли,
За ними полетіли і мої,
Що рано так, печально овдовіли…
Ось очі я закрив внизу
І байдуже, що сніг усе навколо замітає,
Та я лечу, за маревом лечу
Туди, де вперше побуваю.
Ось я піднявся, тіло посіріло
І пір’я вихопилося з рук,
Взмахнув крильми упевнено та сміло
Й метнувся швидше ніж лунає звук
Націлившись на ту, кого не знаю,
Що ніч, та разом з тим—життя
Й середньовічну, невловиму проводжаю
Туди де інквізиція страшна
Великі вогнища палила
Розносячи тим більші ще гріхи,
Та добре, що всі ті, що це робили
Давно із Сєни водами пішли…
Ось зір загострився в польоті
І бачу—вже пішли ліси,
Де і Бонапартовській кінноті
На власних землях не пройти.
Й не знаю, чи Венсенський, чи Булонський,
Та байдуже, бо головне—вогні
І чую дух, немовби вавилонський
Й томливо-солодко стає мені
Від дивного пейзажу міста,
Де вулички й проспекти в ряд,
На пагорбі Монмартру ж тісно
Й на островах немов окремий град:
Бо он на Сіте бачу щось знайоме,
Собор, що не в одних книжках бував
І рідко де у зелені це місто тоне,
Ба, мабуть, і не кожен тут природу знав…
Та відволікаюся на мрію,
На ту, за ким навмисне полетів,
Хоч це й богиня, та чомусь їй вірю,
Хоч й досі лику не зустрів,
Ба й більш, навмисно в небо я піднявся
І так далеко залетів…
Летів, бо показати намагався,
Що границь немає у малюнку з слів…
Та що це, де ти завертаєш,
Куди же таємнича ти летиш,
Куди же шлях тримаєш
І неспокійно у пориві мчиш?
Ага, так, бачу, Вежа Монпарнаса,
Самотня Вежа у районі цім,
Де вуличок глухих набита маса,
На рівні невисокім, більш низькім.
На півночі далеко—Сакре-Кер:
Базиліка на пагорбі Монмартр,
А посередині, Боже, щоб я вмер,
Бо вмерти ради цього варто
І певен ради неї, аж сюди
Я гнався за своїм нічним видінням.
Її в позаминулому столітті ще звели
І досі величається предивним просвітлінням,
Якоїсь єдності, тендітної краси,
Як символ всякої жіночої богині
Й відомої більш вежі не знайти,
Бо в ній начала два єдині
Й лиш Ейфель міг її звести…
Не довго так кружляв я за тобою,
В захопленні з захоплення твого,
Але повинен знов тягнути за собою
У світ де поле снігом замело.
Ти можеш знов прийти, а можеш і летіти,
Шукати більш стійкої красоти,
Бо сам себе не можу я зігріти,
Тому доводиться в снігах іти…
25.03.13
ID:
572582
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 07.04.2015 07:39:23
© дата внесення змiн: 07.04.2015 07:39:23
автор: Kanotres
Вкажіть причину вашої скарги
|