Вогкі вітри звиваються по полю,
Немовби по пустелі завтрашнього дня,
Ніколи я не вмів обрати долю,
Тому то спереду і пустота.
Усі помилки мов ота грязюка
Яка мене тягнула вниз:
То каяття,а з того і розпука
Тепер багно, а перед тим же хмиз
А ще раніш то терен ріс увись
І серед всього того сорому й печалі
Немає жодного шляху,
Пишу, але чимдалі
Тим більше неживу…
Ідей немає, бажання теж,
Хіба що поле перетну,
А може все ж дійду тих меж
Де щось нове знайду.
Нове, не хочеться старого,
Хіба що тіні був би рад,
Та не прийде він до пустого
Він Руху тільки друг і брат.
Над головою сіре небо нависає
Затягнуте у хмари до країв
І жоден промінь сірість ту не пробиває
Хоч я б хотів, я так б хотів.
О лиш би хтось живий, щасливий,
Або шукаючий того
Не був б таким суворим чи лякливим
І завітав до світу темного мого.
Я міг б із ним нове побудувати,
Або затіяти війну
І сутність демонів зламати
Ту сутність дику та лиху
Яка не тільки мною зволоділа
Й скувала не лише мене
Й хоча ознак ніяких зовнішньо на тілі
Зате в душі все темне та пусте.
А поки зрідка буду поринати
У спогади: де був, для кого був
І здогади із того будуть випливати
У вас, як світ свій я здобув…