ВЕРЕДЛИВІ КОНІ
Володимир Висоцький
Крутояром, понад прірвою, по самому по краю...
Коней я своїх, нагайкою, стьобаю – поганяю.
Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю.
Чую в згубному запалі – пропадаю! Пропадаю!
Приспів:
Не біжіть так швидко, коні! Коні не біжіть!
Без правИл, батога, без доріг.
Вередливі роки-коні – не шкодують ніг.
Я і жив – як умів. І співав – як умів.
Коней я розпряжу. Ще вірша напишу.
Зупинюсь перед тим, як ступить на межу...
Згину я – немов пір’їнку, буревій змете з долоні.
Повезуть мене галопом по засніженому ранні.
На алюр, не дуже швидкий, перейдіть слухняно коні,
Не на зовсім, та продовжте шлях в притулок мій останній.
Не біжіть так швидко, коні! Коні не біжіть!
Без правИл, батога, без доріг.
Вередливі роки-коні – не шкодують ніг.
А я жити хотів. І співати хотів.
Коней я розпряжу. Ще вірша напишу.
Зупинюсь перед тим, як ступить на межу...
На гостини встигнем Божі – тут запізнень не буває.
Тільки ангельські, чомусь, нам гнівом голоси співають?!
Чи то може, дзвоник-вісник, голосить – залився в плачі?
Чи до коней я кричу, щоб не неслись в шаленім скачі!
Не біжіть так швидко, коні! Коні не біжіть!
Зупиніться – кричу – навісні!
Вередливі роки-коні – не шкодують ніг.
Я ж дожити не встиг! Доспівати не встиг!
Коней я розпряжу, ще вірша напишу.
Зупинюсь лиш на мить... і піду за межу…
