9.
В домі віяло старістю. Складалось відчуття, що тут колись жили люди. Вони сварились, мирились, їли, спали, проживали тут ціле життя. А потім їм на зміну приходили інші люди. І все повторялось. За ними інші, потім ще інші. Така собі циклічна стабільність. Але нічого не триває вічно, щось починається, щось кінчається.
Ігор обережно виглянув в вікно. Його в зору відкривалась прекрасна алея. На такій вулиці не соромно було б жити. Посеред неї вела дорога вимощена бруківкою, а по боках через огорожі, будь вони з каменю чи живоплоту, виднілись старі особняки. Вулиця впиралася в високу стіну, через яку було не перелізти. Не те, щоб вона була висока, просто на залізних ґратах висіла табличка в виді блискавки. Інстинкти підказували їм не перевіряти. Алхімік не був зацікавлений в їхній втечі…
Повернувся, пройшов по рипучому дерев’яному паркету, що місцями вже прогнив і сів поруч з Лізою та Захаровичем, які оперлись до почорнілої стіни. Сили потрібно було економити…
До виступу тих психопатів, котрими їх лякав дід, лишилось п’ять хвилин. Вони зробили так, як і сказав дід: знайшли котедж і забарикадувались в ньому. Тепер залишалось лише чекати і молитись, що їх не знайдуть до ранку.
- Їх щось довго немає – знервувалась Ліза.
- Їх немає всього десять хвилин – заспокоїв її Ігор.
- Ти казав це десять хвилин тому – не вгавала вона.
- І дійсно – спохватився Ігор – і де їх шукати, знаєш? Може будемо кричати: Юра, миленький мій, відізвись?!
- Може щось сталось – настоювала Ліза – ми відправили його з незнайомою людиною…
- Тип одне одного ми знаємо – хмикнув Ігор – ах, жаль що фляги немає.
- Ага – закивав Захарович – покурити би…
- Вам двом наплювати? – Ліза все шаленіла.
- Не те щоб дуже – Ігор знизав плечима.
- Кожен сам за себе, сонце – Андрійович поклав руку їй на плече.
Ліза одразу ж скинула її з себе. Його дотик здався їй чужим, грубим. Юра торкався до неї інакше. Від його рук віяло теплом, ласкою. Добром, яке він ховав десь в середині себе. Ховав настільки глибоко, що й сам вже не міг знайти його. Забув, що воно в ньому існує. Ліза розуміла його, вона сама через таке пройшла. І просто їй його не вистачало. Вони були знайомі всього кілька годин, але відчувалось наче пройшли роки.
- Він обіцяв захистити мене – тихо прошепотіла вона.
Очі закололо. Здавалось, що почався дощ і кілька капель потрапило їй в очі. Вони не затримались там, а потекли по щоках.
- Може вони заховались деінде – Ігор спробував заспокоїти її – чекають, коли пастка спрацює…
***
Юра вже збився з тієї кількості поворотів, якими його вів старий. Вони петляли між закритих риночних стелажів. Такі собі іржаві залізні будки в перемішку з якимись будиночками. Під ногами була багнюка та купа сміття. По коридорах лабіринту прогулювався вітер. Але не він приносив холод. Сама атмосфера вічної зими, пробирала їх до кісток гірше вітру.
- Нам сюди – показав Олег.
Вони круто повернули вліво. Юра б нізащо не побачив той поворот, якби не старий. Він просто пройшов би мимо. Будки та хатки, що складали собою стіни в лабіринті, привели його в тупик. Далі простягалась огорожа, на котрій висіла жовта табличка з блискавкою. Юра підійшов до огорожі. За нею розпочинався ліс. З дерев ще не опало листя, навіть не пожовтіло. Ось вона – їхня свобода, прямо за стіною. Так близько…
Але далі ходу не було, тільки тією дорогою, якою прийшли.
- Ми когось конкретно чекаємо? – запитав Юра.
- Вони ходять по одному – сказав дід – тож думаю, що так.
Він схилився за однією з будок. Дістав металевий дріт. Кинув один його кінець Юрі. Той піймав його.
- Огорожа поки неактивна – Олег розвіяв його сумніви – поки. І тікати не варіант. Згадай для чого ти сюди прийшов…
Юра кивнув. Саша була варта всього цього. Він розповість їй про свої почуття. Це надихало його. Давало сили, додавало мужності. Він хотів бути з нею. Зараз він відчував гостру необхідність повернутись до неї. Вона єдина його чекала…
- Плюс тебе пристрелять, не пробіжиш і сотні метрів – дід обірвав його мрії.
- Це головний аргумент – погодився Юра.
Він схилився над огорожею. Торкнувся. Ідіотизм от так торкатись, коли перед очима табличка електричної напруги. Але вибору не було, та й не думав він тоді про це. Саша затьмарила його розум, проникла туди наче чума. Спробував зосередитись, але від чуми не так просто позбавитись.
- А зміст їм розділятись?
- Їм платять за кожного вбитого окремо. А самих безрезультатних відсилають до нас. Допоки ті не проявлять свою кровожерливість.
Юра зробив петлю. Дріт проржавів, не піддавався, але мало по мало він все ж зміг. Зробити все необхідне.
Олег закопував частину дроту в землю. Лише невеличкий шматок стирчав і закінчувався прямо в калюжі. Юра одразу зібрав все до купи. В півночі огорожа буде підключена до електрики. Струм пройде по дроту і прямо в калюжу, а деінде пройде по землі. Лишилось лише міцно прикріпити його до огорожі. Той, хто сюди прийде приречений…
- Позбавимось від одного з смертних гріхів – під мигнув йому старий.
Лінь, хтивість, гнів, заздрість, жадібність, ненажерливість та гординя – подумки перерахував Юра.
- Цікавий факт – відповів старому, затягуючи петлю – людині легко назвати шість з семи. Сьомий ж людині назвати важче, тому що цей гріх в її душі переважає всі інші…
Він замовк. Мозок викинув йому інформацію, до якої той був неготовий. Виникло відчуття, наче чорнота ночі перетворилась на туман, що огортав його. І лишень слабенький промінь світла вказував, йому шлях з нього.
- Гріхів ж сім – затягнув останній вузол.
Натерті руки, призвичаєні до гітари, але аж ніяк не до тяжкої фізичної праці, витер в штани. Встав повернувся до Олега.
- А їх шість.
- Ми теж маємо право відправляти їх на той світ – сказав він – ходімо!
Вони прислухались чи нікого немає. Обережно перейшли через калюжу, яку от-от мало зарядити від огорожі. Юра обережно виглянув з-за кута. Подав руку старому: можна йти. Повернувся до нього, але Олег не рушав з місця. Він схилився над дротом, щось перевіряючи. Юра ж зосередив увагу на лабіринті. Він хотів повернутись до Лізи. Глянув на годинник. Десять хвилин до дванадцятої.
- Коли знищили «невистачаючий гріх»? – він не хотів вважати їх за людей. Не після того, що вони хотіли зробити.
- Тієї суботи – донеслось з-за спини.
- В них вільна вакансія? – хмикнув Юра.
- Так. Треба лише забрати два життя.
- Намірився знищити ще одного психопата, щоб зайняти його місце?
- Не зовсім…
Ці слова подіяли на Юру наче вилите відро холодної води. Він розвернувся, проте було пізно. Голова розкололась на тисячі дрібнесеньких шматочків, що перетворились на зорі., котрі освічували чорний нічний туман. Коліна підкосились, ноги стали наче ватні і Юрій почав провалюватись в невідомість. Це спокійно можна назвати глибокий нокаут. Йому здавалось наче він падав вічно. Час зупинив свій плин для нього. Пройшли роки, допоки тіло досягло брудної холодної землі, що наскрізь пропахла духом іржі та пилюки. А тоді чорний туман накрив його з головою.
ID:
546027
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.12.2014 02:23:22
© дата внесення змiн: 24.12.2014 02:23:22
автор: Кайтім
Вкажіть причину вашої скарги
|
