А памятаеш, як у ранці ,ми йши разом й дивилися на море.
Був сильний вітер, як і твої почуття тоді.. колись.
А памятаеш як ти не обійняв , а просто побажав щасливої дороги і попросив більше ніколи не зявлятися в твоєму житті.
А як під ліхтарем в ночі палкі обійми, не міг ні на хвилину відпустить
А я стояла і нічоого геть не розуміла
Незнала як воно складалося тоді.
Я памаю перший наш з тобою поцілунок
До себе ніжно притискав й казав що я твоя, твоя кохана я.
Ти знаеш.. знав би ти як же тоді мені було до болю всеодно.та згодом трапилося щось неймовірне.
А потім знов нас розділяли кілометри, мобільні оператори, й нещасні милі десь приблизно 250.
Я так палала, а ти мов сірники загинув після того останього дощу у той останній раз.
Я рвалася до тебе, виходила на вулицю і плакала ночами
Тобі ж до болю як мені було так всеодно.
Я знов не розуміла і кричала.. та йшли роки.
І набагато швидше ніж в кіно.
Та стало якось зовсім не потрібно і ті обійми й той ранковий пляж.
Ті почуття.. ти памятаеш ті морські чудові незабутні й назавди наші почуття.
Тепер ти й навіть гадки і не маеш як же без тями , як люблю я те блакитне шумне море.
Як тоді вранці. Памятаеш? Чи забув. Ні не забув, я знаю памятаеш й як море ти палаеш почуттям до мене знов.
