Тихий стукіт
Коліс гуркіт
Вітер віє під горою…
Хтось тебе спитати мусить,
Чом не схожа ти з весною?
Чом не даруєш супокою?
Чом Персефону проводжаєш
До Аїдових покоїв?
Ліхтарями світить ніч
Холод пронизує плечі,
Щасливої миті ти скільки не клич
До неї зачинені двері.
Впивається кров’ю зелена трава
І від того стає багряною.
Довкола лютує російська чума,
Солдати здаються без бою.
Невже це поворотна мить,
Нове розчарування?
Коли ж побачу я блакить
І земне раювання?
Невже ця нація сама
Не здатна панувати,
На ній побачу за життя
Непереможні лати?
Осіннє лихо, час зневіри
Тебе не хочу бачить я,
Бо не плекаю я довіри
До передвісниці руїни,
Братського горя-сум’яття!
Від пут осені тікаю,
А не від ворога-чуми,
І в епіцентр потрапляю,
Пекельний розпал боротьби.
Чи можу знати, що втрачаю,
І чи надягнуть кайдани?
Я лиш напевно одне знаю:
Що не годжуся у раби,
Й Україну не кидаю,
Коли всі зрадники втекли.