Десь під ранок ти засинаєш геть змучений спекою
І думками далеко, все ж ніби стараєшся вірити,
Якби вона хоч на секунду не була далекою,
Бо ж нічого не хочеш, лишень до неї прийти.
А потім стіни будуть давити і все дратуватиме
Ти уявлятимеш подумки, що її сказати наживо
Довго чекаєш, коли цей потік почуттів мине
І щиро й дитячо віритимеш у нейздісненне диво.
