Під старим будинком, де гнилість не факт, а натяк,
де вода по трубах несе поверхневий натяг,
який можна наочно помітити в милі
(не про відстань зараз), збираються чорно-білі
кобелі, що, стомившись від власних проблемних рис,
прагнуть бути відмиті повністю хоч колись.
Тут шпалери, що мають вуха, не мають голосу.
Тут неправда гнучка, неначе сторінка кодексу.
Тут чарівна казка лише одного формату:
всі кімнати твої, але в цю не заходь кімнату.
Покарання за зловживання дірою й довірою
розрізняються тут лише мірою.
Що я вмію найкраще – то це римувати ребуси,
шифрувати й тлумачити описи, їсти тапаси,
озиратися в парку, чекати таксі й тролейбуси,
пхати носа в чужі непристойні настінні написи.
Ця нудота віднині
– мій безумовний рефлекс на.
Це ніякий не вірш, а реклама, мила.
Вона контекстна.