Я прокажу тобі уголос:
«Ой, мерзото.
Дивись мені у вічі,
Чуєш, ти!
Відбиток чандали, твариняча породо,
Покори рабської недобиток душі».
Ти сам казав, що хочеш допомоги,
Благав мене тобі допомогти.
Чого ж у тебе підкосились ноги,
В думках від мене хочеш утекти?
Твої мирські чесноти я всі знаю,
По пальцях перелічу їх руки.
Твою мораль скалічену сприймаю
Як доказ розповсюдження чуми.
Чого від мене прагнеш?
Чого стогнеш?
Погруз у чорному болоті,
У клоаці, і потонеш?
Який довершений фінал,
Життя рубці!
Сором’язливо погляд свій відводиш,
Бо гострі мої очі-палачі
Вже бачать, що в єстві наплодиш,
Думки які твої пожирачі.
Коли б не твій фінал,
Закидав брудом,
Презирства в тобі більше,
Ніж в мені.
Ти з тим лахмітним «божим людом»,
Що пророкує знищення Землі!
Скільки в тобі нелюдського блуду,
Скільки замасковано брехні,
Назву тебе не більше, ніж абсурдом,
Не вбачиш свого Бога у мені.
Почула лемент
І прийшла на поміч.
Але нащо?
Тебе за вуха з ями щоб тягти?
Тобі уже ніхто не допоможе,
Бо пастку цю глибоку вирив ти.
Я стала твоїм катом мимоволі,
Не стану більше шкоди завдавать,
Хоча, не нарікаю моїй долі,
Вона ж бажає далі вирушать.
Як та маленькая дитина,
Похапцем мене смиче за рукав,
Я зву її Мальована дівчина,
Вона ж мені:
«Полудня не прогав».
Я і ти.
Ми – вороги поміж собою,
Не тільки різні полюси.
Я не єднаюся з тобою,
У мене інші береги.
Я – те прийдешнє, що панує,
А ти ж – минуле, що згниє,
Краса й велич все зруйнує,
Що непотрібним тут снує.
Я – жада влади, і неспинна,
А ти – Апати гнилий плід,
Я – гімн життя,
Бо істинна, первинна,
А ти – лише піщинка, недорід.
Ти – та проклята милосердність,
Що ширить сморід від могил,
Страждання ти й посередність,
Страшенний людства крутосхил.
Ту смертоносну павутину,
Що називаєш співчуттям,
Плетеш ти кожную хвилину
Розправу чиниш над життям.
Ти нищиш все, що є добром на світі,
Ти проклинаєш, кажеш, що це зло.
Коли ти силу бачиш в розмаїтті,
Ти рівність сієш, щоб так не було.
Натомість ти кайдани пропонуєш,
Ламаєш людські крила, почуття,
Свою потворність рясою маскуєш,
Іде тобі на користь живоття.
Спалахнули помстою очиці,
Жевріє в серці тиха чорна лють,
По мавпячій твоїй і хтивій пиці
Я дізнаюсь, що хочеш ти утнуть.
Ти став жерцем,
Тебе я з цим вітаю.
Але водночас і попереджаю,
Недовго будеш богом-посланцем
Чи збоченцем-ченцем,
Помилки я природи виправляю.
Найгірше в цьому світі тільки те,
Що є те бидло, котре хоче править,
Та чандала, що шанс свій не проґавить,
Ця більшість свято руки закривавить.
(Назвемо це повстаннями рабів).
Історія – це подруга кривава,
Не всім вона привітна й ласкава,
Особливо, коли правди в неї мало.
Та хай там як, це колесо прогресу,
Чи краще – генетичного регресу,
Потребує гальма для засвоєння процесу.
А мені лиш надлюдина рівна,
Непотріб перетворюю на порох.
Загострю істину нестримно-невловиму,
І згине в сяйві Геліоса ворог.
Заратустра тішить моє вухо,
Йому свій довіряю тонкий слух.
Походження божественного духом
Затьмарює собою тінь розрух.
ID:
513314
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 24.07.2014 19:50:01
© дата внесення змiн: 01.09.2014 15:48:27
автор: Ежен
Вкажіть причину вашої скарги
|
