Мало уміти піти,
Пішовши-навчись не вернутись.
Спалити колишні мости.
Забути думки усі люті.
Покинути простір і час.
Забути життя десь в кишені
Ця казка немов не про нас,
І згадки-такі незбагненні.
Ти знову мене цілуєш,
Аж серце від радості мліє!
Кому не байдуже-сумує!
А кому болить-той марніє!
Я просто закрию очі,
Не буду зітхати-все потім!
Лиш згадую довго щоночі
Торішній зітлілий попіл.
Залишу при собі сльози,
І муку залишу-так треба!
В уривків німої прози,
Украду шматочок неба.
Забути про все благаю,
Що серця мого торкнуло.
Жалію за тим, що не має,
Й по суті ніколи не було.
Із серцем давно ти граєш.
І повість у нас жорстока.
В моменти розлуки лиш знаєш
Наскільки любов глибока.
Ті згадки про тебе дівочі,
В яких цілий рік тонула.
Так хочу закрити очі,
І думати, що забула!
Так довго будуєм мости,
І маємо час, щоб забутись.
Мало уміти піти!
Так важко уже не вернутись!