* * *
Примари привид огидкий
Зринає геть, за небосхил…
Пташиний щебет голосний
Здолає смерть, на всі віки…
Дзвінке відлуння знов живе,
Воно росте, як ісконі,
Воно знайоме, лісове,
Та не просте, у наші дні.
Минають дні у самоті,
Пекельні дні, мов дивний сон…
Бліді, усміхнені святі,
Ви теж одні, і се – канон.
Але повір’я проросте
У певний час, сакральний час.
Воно аж нібито просте,
Та не для нас,
Та не про нас…
