...Це був чудовий сонячний день. Осінь гралась різнобарв'ям на деревах. Було тепло і солодко.
Я прогулювався з друзями в парку. Ми блукали поміж нескінчених лабіринтів і просто раділи життю. В одному з таких провулків, я помітив її...І світ зупинився...
З довгої-довгої алеї, вона сиділа на лаві самотня, але не одинока. Вона читала книгу і так захопившись, що не помітила як по її щоках потекли сльози.
Я сказав своїм друзям, що наздожену і боячись, без дозволу присів поряд. Вона ще декілька секунд продовжувала читати. А потім перевела погляд на мене. І, здавалось, що навіть у повітрі вона ще дочитувала останнє речення.
Я дивився на неї і не міг промовити ні слова. Вона була перша, за довгі роки, до кого я не зміг заговорити.
Я набрався сміливості і доторкнувся до її щік рукою, щоб витерти її сльози. Вона навіть не поворухнулась, лише дивилась на мене, мовчки.
Я зібрався з силами і ледь чутно сказав: "Привіт". А вона посміхнулась. І це була найсвітліша посмішка, яку я коли-небудь зустрічав. Така приємна посмішка, що навіть сонце запалало яркіше.
І здавалось, в цю мить нічого не могло нам завадити, але у мене зрадницькі задзвонив телефон. Це був один з моїх друзів. Я не відповів...
Так я зустрів її, яку справді з гордістю і з повною справедливістю можна назвати Сонечком.
