До смерті закатований поет,
Бо не куняв в кутку, закривши рота,
Як сірий кнур, чи ще яка сволота,
Що заповзла у владний кабінет
І соки жлуктить – нелюд, кат, істота...
У кріслі з шкіри вбитого бика,
З розмаху, молотом... Зі страхом у клітинах.
Увесь той страх лишається на спинах
Юродивих утримачів кілка,
Що вказують де правда... На колінах?
Брехня! Не всіх зігне пихатий лютий звір,
З безмежним черевом і прізвиськом держава...
Не всіх засмокчуть влада, зрада, слава...
Не всім вони заліплять мулом зір.
Геть з-під землі виплескується лава...
Поета знищено? Облиш, звичайно – ні!
Ганьба одвічна, мовчазному людству...
Він досі є в розкутому мені,
Незламним прикладом супротиву паскудству,
Насильству, беззаконню та брехні.
