Біжиш вперед, ламаєш ноги,
Схопив за руку боляче тебе
Густий туман мільйонної дороги
І до зірок крізь терен вже веде.
Плювати хочеш ти на перешкоди,
Тобі усе, як гори по плече.
Масштабно мислиш, як народи,
І жоден крик тебе не обпече.
Ти не зупинишся, я знаю,
Ти чиста криця, не простий метал.
Твою свободу й міць і зараз
відчуваю.
Мені не холодно, в обіймах я і твій запал.
В твоїх очах тону - там можна
утопитись.
Є ще один бездонний океан -
Твій досконалий сміх,
Яким не можу я напитись.
Твої думки - не мій політ,
Але, коли з тобою крила
виростають.
Для мене ти, наче магніт.
Чому так є? Цьго не знаю...
Ні, ти мене не покидаєш,
Назавжди тут, як небо із землею.
Я миті кращої не знаю, як та,
Коли уперше називав своєю.
Ти навіть дуже непростий,
Тебе й за рік не розгадаєш,
Та й я не з тих, тобі лише здається,
Що до останньої краплини знаєш.
Ні, повернуся до усмішки,
Це, все-таки, вона мене зачарувала.
Вона належала мені,
Коли ще я тебе й не знала.
В твоїй душі живе свобода.
Ти - вільний птах, тоді дарую небо.
Хочу взамін тут, не землі, я
насолоду.
Для цього ти - усе, що треба
ID:
405238
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 01.03.2013 15:43:25
© дата внесення змiн: 01.03.2013 15:43:25
автор: Ірина Гарасим`юк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Так молодо і натхненно! Зараз виставлю "Усмішку"... Заходьте, Іро! 
